Лише час підкаже

Пан Дiкiнс усмiхнувся i поклав у касу банкноту на десять шилiнгiв, задоволений тим, що виконав свою частину угоди.

9

Дзвоник пролунав.

– Час роздягатися! – оголосив черговий староста у спальнi для новакiв першого вечора навчання.

Гаррi подумав, що вiн не виглядав таким маленьким i безпорадним. Один чи двое з них явно стримували сльози, iншi ж озиралися навколо, не впевненi, що мають тепер робити. Один хлопчик стояв обличчям до стiни i тремтiв. Гаррi хутко пiдiйшов до нього.

– Твое прiзвище? – поцiкавився Гаррi.

– Стiвенсон.

– Ну, а я – Клiфтон. Ласкаво просимо до школи Святого Беди.

– А я – Тьюксберi, – назвався хлопчик, який стояв по iнший бiк вiд лiжка Стiвенсона.

– Ласкаво просимо до школи Святого Беди, Тьюксберi.

– Дякую, Клiфтоне. Власне, мiй батько i дiдусь навчалися тут, перш нiж вступити до Ітона.

– Я й не сумнiвався, – кивнув Гаррi. – І можу закластися, що вони були капiтанами iтонцiв у грi проти Герроу на «Лордз», – додав вiн i вiдразу ж пошкодував про своi слова.

– Нi, мiй батько був «мокрим бобом», – сказав Тьюксберi i додав: – Зовсiм не «сухим бобом»[24 - «Мокрий боб» – веслувальник, а «сухий боб» – гравець у крикет.].

– «Мокрим бобом»? – перепитав Гаррi.

– Вiн був капiтаном Оксфорда проти Кембриджа у перегонах на човнах.

Стiвенсон раптом розплакався.

– Що сталося? – запитав Гаррi, сiдаючи на лiжко поруч iз ним.

– Мiй батько – водiй трамвая…

Усi iншi перестали розпаковуватися i вирячилися на Стiвенсона.

– Це правда? – уточнив Гаррi.

 – Тодi менi буде краще розкрити свою таемницю, – додав вiн достатньо голосно, щоб кожен хлопець у спальнi мiг почути його слова: – Я син вантажника. І не здивуюся, що ти новий хоровий стипендiат.

– Нi, – сказав Стiвенсон, – я вiдкритий стипендiат.

– Тодi вiтаю, – сказав Гаррi i потиснув йому руку. – Ти наслiдуеш довгу та шляхетну традицiю.

– Дякую. Але у мене е одна проблема, – прошепотiв хлопчик.

– Яка, Стiвенсоне?

– У мене немае зубноi пасти.

– Не хвилюйся, друзяко, – втрутився Т’юксберi, – моя мати завжди кладе запасну.

Гаррi всмiхнувся, коли дзвоник задзеленчав знову.

– Всi по лiжках, – твердо сказав вiн, проходячи через спальню до дверей, i почув шепотiння:

– Дякую за зубну пасту…

– Не думай про це, друзяко.

– А тепер, – сказав Гаррi пiсля того, як загасив свiтло, – не хочу чути жодного слова вiд будь-кого, доки дзвоник не розбудить вас уранцi о шостiй тридцять. – Я мав на увазi – жодного слова.