Лише час підкаже

Я б поховав цю iдею, якби преподобний Воттс не повiдомив менi, що хлопцям платять один пеннi за похорон i два – за весiлля. Так я отримав свiй перший корупцiйний досвiд. Але навiть пiсля того, як я неохоче погодився на прослуховування, нечистий вирiшив поставити на моему шляху заваду в особi панни Елеонори Е. Мандей.

Я нiколи й не зустрiв би панну Мандей, якби та не диригувала хором. Хоча вона мала зрiст усього п’ять футiв i три дюйми i виглядала так, нiби ii може здути мiцнiший порив вiтру, нiхто не намагався здерти з неi лахи.

Я погодився на прослуховування, але не ранiше, нiж моя мама вручила менi мою мiсячну суму кишенькових грошей. Наступноi недiлi я стояв у черзi з гуртом iнших хлопцiв i чекав, коли мене закличуть.

– Ви завжди будете приходити на репетицii вчасно, – навчала панна Мандей, зосередивши на менi пильний погляд.

Я зухвало поглянув на неi.

– Ви нiколи не будете говорити, якщо вас не просять.

Я якось зумiв промовчати.

– А пiд час служби ви завжди будете уважнi.

Я неохоче кивнув. А тодi Бог благословив ii запропонувати менi варiант.

– Але найважливiше, – заявила вона, взявши руки в боки, – упродовж дванадцятьох тижнiв вам доведеться продемонструвати свое умiння читати та писати, щоб я могла упевнитись, що ви можете вивчити новий гiмн або незнайомий псалом.

Я втiшився, що зупинився вже на першiй перешкодi.

– Яку частину ви вибрали для спiву, дитино? – поцiкавилася вона, коли черга дiйшла до мене.

– Я нiчого не вибрав, – заявив я.

Регентка розгорнула книгу гiмнiв, передала ii менi, а сама сiла за пiанiно. Я всмiхнувся при думцi, що, можливо, менi ще вдасться потрапити на другий тайм нашого щонедiльного футбольного матчу. Вона взялася грати якусь знайому мелодiю, i коли я побачив, як моя мама злякано зиркае на мене з першого ряду, то вирiшив, що краще зробити все, аби вона була б щасливою.

– «Усе яскраво i красиво, iстоти всi великi та малi, а речi мудрi i прекраснi…»[3 - Церковний гiмн, написаний 1848 року iрландським поетом Сесiлом Френсiсом Александром (1818–1895).]

Посмiшка з’явилася на обличчi панни Мандей задовго до того, як я дiйшов до «Господь Бог створив iх усiх».

– Як вас звати, дитино? – запитала вона.

– Гаррi Клiфтон, панно.