Могутніше за меч

І завжди е шанс один до чотирьох, але це не той ризик, який я готовий взяти на себе. Я мiг би обмiркувати все, якби опинився сам посеред пустелi, – додав вiн, – але не на кораблi посеред океану, на якому пiд загрозою опинилися сотнi життiв.

– Тодi треба притягнути Догертi сюди, – запропонував капiтан Тарнбулл. – Вiн мае знати, який дрiт рiзати.

– Сумнiваюсь, – сказав Робертс, – пiдозрюю, що Догертi – не мiнер. У них е iще хтось для такоi роботи, i лише Бог знае, де вiн зараз.

– У нас обмаль часу, – нагадав полковник, спостерiгаючи за невпинним рухом секундноi стрiлки.

 – Сiм хвилин, три, двi, одна…

– Отже, Робертсе, що порадите? – спокiйно запитав капiтан.

– Вам це не сподобаеться, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навiть тодi залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.

– Та кажи вже, чоловiче, – вимагав полковник.

– Треба взяти цю машинку, викинути ii за борт i молитися.

Гаррi та Джайлз кинулися до каюти голови правлiння й зупинилися обабiч вази.

Було кiлька запитань, якi Емма, тепер уже одягнена, хотiла поставити, але, як i будь-який розумний керiвник, вона знала, коли краще помовчати.

– Акуратно пiднiмiть ii, – порадив Робертс. – Ставтеся до неi, як до миски, наповненоi окропом.

Гаррi з Джайлзом присiли, наче якiсь два важкоатлети, повiльно пiдняли важку вазу зi столу й пiдхопили ii. Коли вже були певнi й добре все усвiдомили, повiльно почали просуватися до вiдчинених дверей.

Скотт-Гопкiнс i Робертс швидко усували будь-якi перешкоди на iхньому шляху.

– Йдiть за мною! – закликав капiтан, коли двое чоловiкiв вийшли в коридор i повiльно рушили до великих сходiв.

Гаррi не мiг повiрити, що ваза може виявитися такою важкою. Потiм згадав велетня, який занiс ii до каюти. Недарма ж вiн не чекав на чайовi. Зараз, мабуть, уже повертаеться до Белфаста або сидить бiля радiоприймача, щоб почути новини про долю «Бекiнгема» i скiльки пасажирiв загинуло.

Щойно вони досягли парадних сходiв, Гаррi узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шiстнадцять крокiв вiн перестав тамувати подих, а капiтан та полковник розчахнули перед ними дверi, що виходили на сонячну терасу, гордiсть i радiсть Емми.

– Треба пройти якнайдалi на корму, – сказав капiтан. – Це дасть нам бiльше шансiв уникнути якихось ушкоджень корпусу.

Гаррi це не переконало.

– Не хвилюйтеся, вже недалеко.