Листи до Феліції (1912)

Головний же клопiт по цьому – як протягнути цiлий тиждень до наступноi недiлi, протягнути крiзь усi цi буднi, коли до п’ятницi ти остаточно знемагаеш на силу. Коли ось так, година за годиною, проводиш тиждень, коли навiть при свiтлi дня тобi до снаги зосередитися лише не набагато бiльше, нiж нiчницями, i коли раптом оглянешся на себе посеред нещадноi машинерii такого-от тижня, тодi мимоволi зрадiеш, що цi безрадiснi, тужливi днi не обвалюються на мiсцi, щоб зараз же почати повiльно здiйматися знову, а таки зле мляво спливають, тягнуться, i тебе нарештi чекае вечорове зiтхання i нiчний перепочинок.

По недiлях я теж веселий, але не сьогоднi; сьогоднi, вийшовши як завжди перейтися у недiлю, я бродив пiд дощем; пiвдня – це лише, вочевидь, суперечить сказаному в перших рядках – перебув у лiжку, найкращому притулку для задуми й печалi; турки програють[2 - Мова про першу Балканську вiйну (1912–1913), що поклала край пануванню Османськоi iмперii в Європi на захiд вiд лiнii Чаталджа пiсля майже 500 рокiв. Вiйна закiнчилася Лондонським договором вiд 30 травня 1913 року.

], що могло б змусити мене проповiдувати як фальшивого пророка не тiльки для солдатiв, але i для всього вiдступу (це також е великим ударом для наших колонiй), i нiчого iншого не лишалося, як укопатися слiпо й глухо в iншi заняття.

Добре ж, однак, я Вас розважаю! Мила панянко, може, менi краще просто встати з-за столу i кинути на сьогоднi всю писанину? Але, можливо, Ви все бачите наскрiзь i знаете, що врештi-решт я все одно дуже щасливий, i тодi менi можна залишитись i писати далi.

У Вашому листi Ви згадали, наскiльки незатишно почувалися в Празi того вечора, i хоча самi Ви про це не сказали, а можливо, навiть i не подумали, вiдчуваеться-таки, що вiдчуття затишностi увiйшло в той вечiр тiльки разом зi мною, бо до цього Макс iще майже не встиг заговорити про свою оперету, тим паче що вiн не надто переживав i переймався нею, i тiльки я, прийшовши зi своею безглуздою папкою, порушив загальний настрiй. Окрiм того, це була якраз та дивна смуга в моему життi, коли пiд час своiх чимраз частiших вiзитiв я жартома заважав Отто Бродовi, який дотримувався своечасного вiдходу до сну, нескiнченними теревенями, у мiру просування стрiлки годинника дедалi жвавiшими, поки зазвичай об’еднаними i, звiсно, сповненими усiеi любовi зусиллями всiеi родини мене не випирали з помешкання.

Внаслiдок чого моя поява у будинку в таку пiзню годину – по-моему, перейшло вже за дев’яту – видалася, напевно, загрозою.