Листи до Мілени. Лист батькові

[7 - Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».] Той хоч i бачив мiсяцями купу списаних аркушiв на столi, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Вiн його прочитав, був у захватi i, нi слова не сказавши Достоевському, вiднiс його знаменитому тодi критику Некрасову.

О третiй ночi у дверi Достоевського дзвонять. Вриваються Григор’ев з Некрасовим, кидаються до Д. з обiймами i поцiлунками, Некрасов, який перше його не знав, називае його надiею Росii, вони розмовляють годину, двi, головним чином про роман, i розходяться лише пiд ранок. Достоевський, який потiм назвав цю нiч найщасливiшою у своему життi, пiдходить до вiкна, дивиться iм услiд, не може стямитися i заливаеться сльозами. Почуття, що його охопило – вiн сам його потiм описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудовi люди! Якi добрi, якi шляхетнi! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав iм – не повiрили б». Те, що Достоевський потiм ще i вирiшив ступати iм у слiди, – це вже химера, це останне слово, яке залишае за собою непереможна юнiсть, до розказаноi iсторii це вже не мае вiдношення, вона, отже, добiгла кiнця. Чи розумiете Ви, люба панi Мiлено, таемний сенс цiеi iсторii, непроникний для думки? На мою думку, вiн ось у чому: Григор’ев i Некрасов, якщо говорити взагалi, були, звичайно ж, не шляхетнiшi за Достоевського, але Ви вiдмовтеся зараз вiд загального погляду (Достоевському вiн-бо теж не потрiбен був тiеi ночi, та й що зиску вiд нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тiльки Достоевського, i Ви перейметеся тодi переконанням, що Гр. i Н. справдi були прекраснi, а Д. брудний, нескiнченно низький, що вiн, звичайно ж, нiколи навiть i вiддалено не доскочить до цих висот i вже тим бiльше мови бути не може про те, щоб вiддячити Гр. i Н. за iх нечуване, незаслужене добродiйство. Я буквально бачу iх з вiкна – як вони даленiють i тим самим пiдтверджують свою недосяжнiсть. На жаль, iстинний сенс цiеi iсторii розмиваеться великим iм’ям Достоевського. Куди мене завело мое безсоння? Туди, у всякому разi, де я i залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.

Ваш Франц К.

(Меран, травень 1920 р.