Лицарка Корони

Хутко…

Чернець мовчки захитав головою, замруживши очi.

– Папери! – шляхтич наблизився впритул.

– Нема iх… – прошепотiв монах зблiдлими губами i закрив лице рукою.

– Як?! – вибухнув гiсть, вхопивши спiврозмовника за барки.

– Пане, пане, змилуйтесь… Нечистий попутав… Не винен я! – чернець, ще майже хлопчисько, вiдвернув налякане обличчя. Вiн ледве дихав: здавалось, ще мить – i вiн сповзе по стiнi. Шляхтич схилився над закляклим юнаком. Очi його звузились у грiзнi риски, сiрi зiницi уважно вдивлялись у ченця, губи зловiсно побiлiли i майже сховались пiд густими рудими вусами.

В напруженiй тишi трiскання свiчок видавалось небесними громовицями. Шляхтич ще раз струсонув монаха та став поволi вiдпускати чернечу рясу.

– Що сталось, бидло? – цього разу вiн вже процiдив крiзь зуби.

– Бiс поплутав… – чернець говорив рвучко. – Жiнка… Це вона… Сам не знаю, як… Лихий на мене найшов…

– Ти вiддав папери жiнцi?! – шляхтич замахнувся рукою. Монах впав на долiвку i заплакав.

 – Жiнка, кажеш… – чоловiк вiдступив на крок, торкнувся холодного металу шаблi. – Коли це сталось? Як виглядала ця жiнка?

– Зранку… Перестрiла мене, коли йшов сюди, спокуслива…Чорнява чортиця… Грiшна душа моя… – застогнав чернець i заплакав.

Шляхтич замислився, наблизився до пiдсвiчникiв, де восковi статури плавились пiд вогнем, вимолюючи у Всевишнього мирськi бажання. Вогнянi помаранчевi пелюстки пестили зiр, звали вдивлятися, наче втягували… Пан несамовито загарчав i звалив один з поставникiв.

Десятки свiчок впали на лiжник бiля олтаря, i той спалахнув. У нестямi вiд лютi, шляхтич ногою штурхонув ще один канделябр i вогонь стрiлами посипався на дерев’яну пiдлогу. Чернець завмер вiд страху, ще бiльше забившись у кут.

Полум’я ширилось каплицею, чадiло. А шляхтич Іван Журавницький, гiрко всмiхаючись у рудi вуса, прочинив дверi i вийшов надвiр. Вiн встиг зробити кiлька крокiв по заснiженiй брукiвцi церковного майдану, коли з вiконниць келiй повалив темний дим.

Незабаром церковнi дзвони почали бити на сполох – але шляхтич вже зник за муром монастиря.

* * *

Жiнка у чорнiй сукнi-фортугалi розглядала себе у венецiйському дзеркалi. Вона милувалась вiдображенням, повертаючи голову то в один бiк, то в iнший. Пласкi кришталево чистi люстра вмiли робити тiльки венецiйськi майстри, i вони надiйно зберiгали секрет iх виготовлення. Такi чистi дзеркала все ще рiдкiсть – вони е лише у заможних шляхтичiв.