Лицарка Корони

Іншi мають лише напiвкруглi, випуклi, якi здатнi спотворити навiть найгарнiшi личка. Тож панi роздивлялась свое обличчя, намагаючись запам’ятати його до найменшоi дрiбницi. Вона поправила на головi оксамитовий берет iз червоним пiр’ям та вишуканим мереживом, торкнулась високого гофрованого комiрця на iспанський манер i запроменiла усмiшкою.

– Панi Анно… – пролунав чоловiчий бас.

– Владико, я не почула, як ви зайшли! – жiнка розвернулась i присiла у кнiксенi.

– Бо я зайшов вже давно, i стежив за тим, як ви милуетесь своiм личком.

До речi, ви про це знали.

Кутики губ панi пiдвелись, вона посмiхнулась, а потiм прикрила очi густими вiями, схиливши голову.

– Ось, – з таемноi кишенi сукнi вона витягла бiлi аркушi, перев’язанi червоною стрiчкою, та простягнула сивому чоловiковi iз пiдстриженою бородою, одягненому в шати заможного шляхтича.

– Ви читали? – серйозно спитав той, схопившись за аркушi.

– Звiсно, нi, – жiнка хижо всмiхнулась, але листи ще не вiдпускала.

– Бiсиця, – нiжно прошепотiв спiврозмовник.

І панi в чорному здалась.

– Цi папери допоможуть вам стати митрополитом всiя Русi?

– Подивимось. Усьому свiй час…

Чоловiк наблизився до вiкна i розгорнув аркушi. Вiн довго вдивлявся у текст, зiтхнув i склав iх учетверо.

– Ось ваша платня, – вiн поклав на рiзьблений стiл оксамитовий мiшечок.

– Владико Онисифiре, я хочу iншого…

Сивочолий вмостився у крiслi iз високою спинкою. Вiн пiдняв чоло на жiнку та пiдвiв брову.

– Чого ж ви хочете, Анно Сокольська?

– Стати вiльною!

Чоловiк гучно зареготав.

Вiн заплющив очi i кiлька хвилин здригався вiд смiху, аж поки не закрив рукою чола. Нарештi гулко видихнув. І лише потому заспокоiвся, опанував себе i змiг вести далi.

– Моя панi, ви найвiльнiша жiнка, яку я тiльки знаю. Ну й насмiшили ж ви мене.

– Я хочу розлучитись iз чоловiком, – панна не вгамовувалась. Крадькома вона наблизилась до крiсла, в якому сидiв владика. А потiм обережно поклала руку на рiзблену дерев’яну спинку.

– Анно, шлюби укладаються на небесах.

Це не контракт, який можна розiрвати. Врахуйте це.

– Але ж…

– Так, i не кожному королю це вдаеться. Що ж говорити про русинську шляхтянку… – вiдрiзав сивочолий.

Жiнка похнюпилась, вiдступила вiд крiсла i глянула на грубе скло вiкна, крiзь яке нестримно проривались променi ранкового сонця. За шибкою завивав вiтер. Ошатний прискiпливо дивився на панi в чорному, яка так i застигла з високо пiднятим пiдборiддям. Нарештi вiн перервав мовчанку.