Лицарка Корони

– Але я подумаю, що з тим можна вдiяти. А тепер iдiть.

Шляхтянка оживилась. Вона хутко схопила оксамитовий мiшечок, вклонилась i за якусь мить зникла.

Роздiл II

– Андрiю, тримай удар! Нi, ну що ти робиш! Ще раз! До бою!

На галявинi посеред Чорного Лiсу саме запроменiла яскрава зелень. Молода жiнка у домашньому платтi та темному довгому каптанi зi стилетом у правiй руцi навчала випаду п’ятирiчного бiлявого хлопця. Той насупився, тримаючись за пасок коротких штанцiв, з яких недбало стирчав край сiроi лляноi сорочки.

Його зброя лежала в минулорiчнiй травi. Хлопчик не квапився ii пiдiймати i знову брати до рук. Натомiсть вiн розвернувся i побiг у бiк струмка, що дзюрчав за високими деревами, якi муром вишикувались здовж ручая.

– Андрiю! Стiй! – Анна засунула свiй стилет у пiхви i майнула за ним.

Вона спiймала малого вже бiля потiчка, обiйняла i почала обсипати золоту голову незлiченними цiлунками. Дзюрок весело струменiв по лiсовим камiнцям, вiд кришталевоi води вiдбивались сонячнi зайчики, стрибаючи по стовбурах столiтнiх букiв, а задоволенi верески дитини i матерi розлiтались по всiх довколишнiх стежках та луках.

Щойно жiнка припинила пестощi i сiла на велику каменюку, хлопчик заскочив iй на колiна. Мати, з нiжнiстю дивлячись йому у вiчi, завела дорослу бесiду:

– Андрiю, тобi лише п’ять – але ти вже маеш вмiти себе захищати! Ти ж Сокольський!

Малюк знову набурмосився. Вiн поклав голову з розкуйовдженим волоссям, наче то снiп вигорiлих на сонцi соломинок, на груди матерi i пробурмотiв:

– Мам, я так за тобою скучив… Розкажи менi про драконiв.

Ти iх бачила?

– Драконiв?

Хлопець зiтхнув. Анна дивилась на стрiмку воду, що невгамовно дзюрчала пiд ногами, i занурилась у думки, аби витягти звiдти чергову iсторiю про лицарськi битви iз дивовижними крилатими створiннями. Але тут за ii спиною, вiд галявини, почулося iржання. Малий перелякався i ще дужче припав до грудей.

– Андрiю, я покажу тобi справжнього дракона, якщо ти тут посидиш тихенько i не виходитимеш на луку.

Попри що.

Хлопець клiпав блакитними очима.

– Справжнього дракона… Тiльки сиди тут i мовчи. Добре? – прошепотiла жiнка, обiйнявши малого.

Вона ледь вiдiрвала вiд себе сина i всадовила його на камiнь. Той вiд переляку перебiг i сховався за iншим, ще бiльшим валуном.

Анна приклала палець до губ – показуючи, аби малий анiчичирк – i визирнула з-за лiсових заростей. Лукою прогулювався рудовусий чолов’яга у гостроверхiй шапцi.