Лицарка Корони

Така запаморочлива, що вiд неi в княгинi зашумiло у вухах. Аннi здалось, що вiд страху вона ось-ось втратить свiдомiсть. Жiнка вiдступилась до стiни i сперлась на неi спиною.

– Жабокрицький! – люто гаркнув Острозький.

Катерина ахнула, ii ноги пiдкосились, та служби встигли впiймати дiвчину та всадовити у крiсло.

Шляхтича, наспiх вдягненого, виштовхали у центр.

– Твоя шабля?!

Пан мовчав.

– Твоя, питаю?! – князь заревiв.

Жабокрицький схилився на колiно i вiдповiв стиха «так».

– Навiщо ви, пане, ii намагалися сховати? – промовив, вiдбиваючи паузою кожне слово, Северин Наливайко.

Жабокрицький мовчав.

– Я повторюватиму це питання – денно i нощно, аби ви менi вiдповiли, пане, – командир пiдходив до шляхтича все ближче i ближче, наче змiй до жертви. – Я все одно дiзнаюсь, для чого ви це зробили! – Наливайко наблизився впритул i схопив шляхтича за барки. – Якщо треба, я вичавлю твоi зiницi i закатую тебе до смертi, але довiдаюсь!

Зал загув.

– Катувати шляхтича неприпустимо! – вигукнув хтось iз натовпу.

– Цей шляхтич винен! – Северин пiдняв руку у шкiрянiй перчатцi догори. – Вiн на свiтаннi чистив свою шаблю. Та робив це так поспiхом, що на нiй залишились слiди кровi. Свiжi слiди! А ще вiн намагався сховати зброю! А це ще один беззаперечний доказ! – Наливайко пiдняв догори жупан Жабокрицького iз плямою кровi. – Вiн i цього хотiв позбутися! Але йому це не вдалось.

Анна, аби не видати хвилювання, намагалась вiдсторонитись вiд усього, що вiдбувалось у залi, дивитись на усе так, немов вона й справдi не причетна до останнiх подiй у дубенському замку.

Сокольська обвела поглядом усiх присутнiх i затрималась на обличчi голови князiвськоi варти, жiнка розсудила, що у своiй лютi командир привабливий. Через голови людей вона роздивлялась його молоде обличчя – рiзкi риси, гострий нiс i темнi очi з холодним поглядом. У самiй постатi вартового, в його рухах i вмiннi говорити було щось шляхетне.

– Хто тебе напоумив?! Де грамота? Для кого ти ii вкрав?! – загарчав старий князь.

– Я не крав i не вбивав! – обурився шляхтич i пiдскочив на ноги. Охоронцi його оточили i знов поставили на колiна. – Вiдпустiть! Я не винен!

– Ти вдерся у мою книгозбiрню, вбив перекладача, вкрав документ! Ти його вже комусь передав?! Зiзнавайся! – князь гримав i трусив сивою бородою.

– Я цього не робив. Я можу це пiдтвердити! – Жабокрицький здавалось ось-ось заплаче.

– Як? – здавалось князеве терпiння зараз лусне.