Лицарка Корони

За вiкном лив дощ, барабанив у зачиненi вiконницi, у коминi палахкотiв вогонь, а бiля епископських нiг грiвся дворовий кiт Хведька.

«Сокольська i Онисфiр… Онисфiр i Сокольська… Темна конячка, що прагне стати не менше, нiж Митрополитом Киiвським i всiя Русi… i моя невiстка… Як розiрвати цей зв’язок?».

Йона розумiв, що силою на Анну Сокольську не подiеш. Треба було дiяти хiба наглою хитрiстю. Борзобагатий подивився на свою епископську золоту каблучку – Онисфiр був його прямим суперником у боротьбi за митрополичий престол.

Так-так, то була найзаповiтнiша мета Йони – стати душпастирем усiх русинiв. Заради такого вiн погодився б просто зараз прийняти сан. Та що там сан! Навiть побути трохи ченцем i зректись усього мирського. Щоправда, зректись ненадовго, аби вiн – нащадок дрiбного шляхетського роду – отримав владу, бiльшу за королiвську. Не над тiлами, а над душами людей.

Мрii, мрii – такi солодкi мрii… Йона облизнувся. Йому захотiлось iспанського вина, якого купцi доставляли до Луцькоi епархii разом iз посилками Костянтину Острозькому.

«Може, Онисфiра та Анну порiднюе якась таемниця? Дивно, що княгиня обрала собi за духiвника отця, який довго не був церковною особою i сан священницький отримав лише нещодавно. Ох-ох, щось тут не так все просто, вiдчувае моя селезiнка…»

Йона пригадав, що Онисфiр, так само, як i вiн, отримав в управлiння вiд попереднього короля православний Лаврашевський монастир. Луцький епископ вiдзначив – щось надто багато спiльного мiж ним та духiвником Сокольськоi.

«Онисфiра i княгиню щось поеднуе, i це щось – бiльше за ii грiхи… таемниця, яку варто розгадати…».

Йому стало невтерпець, вiн схопив мiдного дзвоника, i з першим ударом у дверях з’явилась служка.

– Принеси мальвазii з цими… як в бiса iх називають… помаранчами! Руш!

* * *

У тяжких роздумах бiля вiкна стояв худорлявий сивий чоловiк у темному вбраннi. Оснисфiр замислився. Вiн бачив, як бiлi храми i золотi куполи накривае чорна хмара.

У вузьких вiконних проймах соборiв палахкотiли свiчки. Православнi кияни поспiшали на службу Божу. Їх, iмовiрно, не лякало, що вертатись додому вони будуть пiд зливою, бо першi дощинки вже змочили брукiвку киiвського Подолу. На розi сусiднiх вулиць матроси чужоземних торгових суден затягували своi вульгарнi пiснi – i хоч мiсцевi iхньоi мови не розумiли, про змiст веселих куплетiв можна було легко здогадатись.