Лицарка Корони

 – Навряд би панна у чужому домi, та ще в такому величному, як палац Острозьких, щось би таке втнула.

Януш слухав своiх служб i нарештi втрутився:

– Я Сокольську знаю. Вона жiнка норовлива, але прямолiнiйна. Їi батько загартовував ще змалечку, вчив, наче хлопця. До всiх цих жiночих витрибеньок вона нездатна. І швидше за все вiдшила Жабокрицького – то це така його помста! – Януш пригадав свою вчорашню розмову iз княгинею i знову хильнув чарку.

– Пес… – пiдхопив один iз радникiв.

– Видно, йому добре заплатили, раз мовчить i не каже, хто це.

У залу пiдземелля заскочив стурбований кат, вiн розвiв руками. Януш iз службами напружився i пiдвiвся.

– Здох… Не винен я… Наче нiчого такого й не робив…

Князь iз шляхтою увiравались у катiвню – на пiдлозi лежало скривавлене тiло, над яким чаклував юдей. Та марно. Лiкар пiдняв голову:

– Слабке серце. Слабкий розум. Не витримав хлопець.

Вiд розпачу Януш Острозький зi всiеi сили вдарив кулаком об стiну.

На ранок задощило, але молодi Борзобагатi планiв не змiнили. Вони сiдали у закритий дормез. Сокольська натягнула шубу, вкриту темно-синiм шовком. Анна вже дiйшла до карети i обернулась лицем до двоповерхового палацу. В одному з вiкон застигла темна жiноча фiгура – Анна знала, то за нею стежить розбита горем Катерина Острозька. Княгиня зрадiла, що нарештi полишае Дубно. Вона пiдняла своi численнi спiдницi, пiд якими причаiвся ii найбiльший секрет.

– Стiйте, стiйте! – по калюжах до ридвану бiг чоловiк. Анна напружилась. – Князь запрошуе вас погостювати в його палацi у Вiльно.

Князiвськiй служба передав Борзобагатому листа, скрiпленою червоною князiвською печаткою. Княгиня всмiхнулась i задоволено вмостилась у каретi. Слiдом за нею у дормез пiднявся Василь. Вiн дочекався, поки дверцята закриють i нарештi поставив питання, що вже цiлi день i нiч його муляло:

– Аню, ти ж правду казала, що тодi… ти була… не з ним, – Василь дивився на дружину змученим поглядом.

«Хом’як» – пригадались княгинi слова суперницi i вона всмiхнулась:

– Васильчику, припини. Не будь дитям.

Марко, який гарцював на конi, зазирнув у вiкно дормеза, кивнув схвально головою i голосно гукнув до надвiрних козакiв:

– На Вiльно, руш!

Роздiл XI

У тяжких роздумах Йона Борзобагатий сидiв за столом зi стосом паперiв.