У вогні плавильника. Срібло

Братик ii Самiйло Лащ невiдомо якими вмовляннями та обiцянками пригорнув на iхню сторону киiвського ротмiстра Адама Олiзара, бiлоцеркiвського пiдстаросту князя Булигу, киiвського суддю Михайла-Силу Новицького, шляхтича Ольбрехта Брестського. Всi вони насолоджувались походом – тож штурмувати Черемошку не поспiшали. Однак, Софiю це не бентежило. Вона теж отримувала неабияке задоволення. Жiнка лагiдно усмiхнулась вершнику, який ii супроводжував. Адам Ружинський – молодший брат ii чоловiка, смiливець, iхав без бронi – у пишних i яскравих шатах, немов намагався справити враження на неi, панi в латах, яка вела похiд уперед.

Адам iй пiдморгнув. Софii подобалось це залицяння – ну то й що, що найближчого родича.

– Що ви плануете робити iз Черемошкою? Вам треба буде залишити там велике вiйсько, аби його втримати. Корецькi безсумнiвно спробують повернути землю.

Адаму нiяк не вдавалось вивiдати плани Софii. І пiсля того, як вони перейшли рiку Рось, оминули Погребище i вже наближались до колишнього замку Ружинських, вiн став думати, а чи мае план його родичка? І чи не взяти ситуацiю в своi руки? Хоч iз Софiею йому слiд бути дуже обережним, знае вiн – ця жiнка пiдступна.

Однак живе у його думках вiдтодi, як вiн побачив ii – молоду в бiлоснiжних весiльних шатах на братовому вiнчаннi. Ох, як же вiн побивався, що не розгледiв у тому дiвчиську з сусiднього села таку гожу панну. Вiдтодi вона не йде йому з голови i, здаеться, сама вже про це знае. «Не жадай жони ближнього свого» – промовляв собi Адам, коли тiкав з вiтчизни, вирушивши на навчання в далеку Італiю, те саме повторював, коли повернувшись, знов побачив братову. А тепер вона iде поруч, без чоловiка, так близько вiд нього, лише простягнути руку, щоб обiйняти ii стрункий стан. Вершник з-пiд лоба зирнув на золотi кучерi княгинi, що вибились з-пiд косматоi шапки.

– Не хвилюйтесь, Адаме, ми Корецьким це мiсто не вiддамо, – Софiя лукаво усмiхнулась, натягнула шкiряну рукавичку, яка була iй трохи завелика, тупнула коня пiд боки – i гайнула вперед.

За нею – особиста варта княгинi.

Зеленi пагорби простягались ген за обрiй. Невисокi дикi вишнi та грушi ховали в темному листi своi поки що дрiбнi й непомiтнi плоди. Принишкли гомiнкi цвiркуни, зачувши стукiт тисяч кiнських копит. Сховались у полях всi тварi небеснi i земнi. Чорна рiка впритул наблизилась до мiста, обнесеного частоколом. Софiя з пагорба поглядала на Черемошку. Вона радiла – попри неспiшну ходу вiйська, вони застигли мiстян зненацька.