У вогні плавильника. Срібло

Жiнка пiдняла руку в рукавицi догори – рiка за ii велiнням спинилась. Шляхтичi посунули до воiтельки.

– Вiдправимо гiнця? – поцiкавився Адам. Вiн не сумнiвався, що черемошчани вiдмовляться битись i погодяться повернутись пiд владу Ружинських. «Така сила iх налякае. Тут стiльки вершникiв i зброi», – переконував себе князь.

– Та якi гiнцi для зрадникiв? – втрутився Самiйло Лащ, який всi цi днi не просихав вiд варенухи. Поруч iз ним iхала верхи жiнка – хвойда, Євдокiя, з дрiбних шляхтичiв, яку Самiйло водив з собою у всi походи.

Жiнка нестримно зареготала. На неi невдовлено зирнуло панство. Софiя ще раз поглянула на мури, над якими височiли дахи дерев’яного замку i нарештi промовила:

– Cамiйло правий. Оточiть мiсто з найвигiднiшоi позицii. Черемошчани самi все зрозумiють. – Голос ii був холодний i впевнений.

Пагорбами розносились бентежнi звуки дзвонiв i сурм. Мiстяни закрили брами i в панiцi розпорошувались оселями й церквами. Чоловiки хапались за зброю i мчали на стiни. Не зрiвнятись iхнiм силам iз армiею Ружинських.

Захисники Черемошки хрестились, промовляли молитви i поглядали в бiк ротмiстра, який бiля муру завзято доводив щось намiснику Корецьких. Обидва кричали одне на одного – вочевидь, не знаходячи згоди. Нарештi намiсник звелiв вiдкрити мiськi ворота i у супроводi кiлькох вартових посунув до чорноi безликоi лави, яка оточила мiсто. Вiн йшов неквапливо, на ходу обдумуючи своi слова.

В його бiк рушили шляхтичi на чолi iз жiнкою в панцирi. Натертий до блиску, вiн миготiв на сонцi.

Сивий намiсник Корецьких спинився, пiднявши руку до чола – сонце заважало йому дивитись у бiк воiнiв.

– Чи прийшло панство з миром чи з вiйною?! – чимдужче виголосив черемошчанин, намагаючись приховати в голосi власний страх.

– Хто ти? – першою вимовила жiнка.

– Я намiсник князiв Корецьких! – так само гучно мовив старий.

– Схопiть його! – за цими словами панi вiйськовi вмить обступили перемовника. – І вiдрубайте йому голову. Просто тут.

– Софiе! – вигукнув Адам Ружинський.

 – Для чого це?

– Не чiпай. Все вiрно робить, – заступився за кузину Самiйло Лащ.

Пiд схвальнi вигуки воiнiв, над головою сивого намiсника, якого вже устигли поставити на колiна, занесли корд. З мурiв мiста донеслось ще бiльше гарчання. Намiсник не встиг перехрестись, як його голова покотилась густою травою, заюшивши все довкола яскравою кров’ю.

– А тепер на Черемошку! Я дозволяю грабувати мiсто! Не залиште на ньому жодного каменю! – вигукнула воiтелька.