У вогні плавильника. Срібло

– Да де ж там модно? В тебе такi чудовi кучерi! – обурилась Корецька, на що син пригорнув матiр, яка ще не вирiшила, злитись iй чи радiти.

– Мамо… – прошепотiв вiн схилившись над господаркою Лiсникiв. Самiйло був статечним i дужим. Корецька видавалась дрiбною порiвняно з ним. – Я приiхав не сам. З Вишневецьким-Корибутом.

– Цього ще не вистчало, – буркнула Корецька, але всмiхнулась сину.

– Михайле, ходи сюди. Це моя матiр, княгиня Корецька.

Зняв шапку i вклонився так само поголений, як i ii син, трохи старший за нього чоловiк.

Ох, чи iй не знати Михайла Вишневецького-Корибута! Ще той авантюрист. Але господиня Лiсникiв йому мило всмiхнулась:

– Ми сьогоднi влаштуемо бенкет на честь такого дорогого гостя!

– Мамо, не треба. Ми поiдемо завтра зранку. В Лубнах готуемо похiд на Московiю. – Самiйло пiдхопив матiр пiд лiкоть i повiв у бiк свiтлицi.

– Знову в похiд? – материнське серце зiщемилось. – Ти ж тiльки з пiвдня повернувся, синку.

– Мамо, якщо все вдасться, Московiя буде наша.

 – Молодик i справдi радiв новiй вiйнi.

– Та чи потрiбна вона нам? – Корецька нiяк не вгамовувалась i лише мiцнiше стисла руку сина. Але згадала власнi бажання. Чи не вона прагне, аби Корецькi стали рiвними королям. Чи не в битвах здобуваються новi землi i слава? Чи не почало дiяти парасчине ворожiння?

Княгиня перетнулась поглядом iз Євстафiем. Як вона могла забути про лист?! Охоронець так само, як i ранiше стояв на ганку. Вiн передав господарцi аркуш. Той був не запечатаний. Княгиня пробiгла поглядом по рядках i зблiдла.

Губи ii мiцно стиснулись вiд лютi – жiнка розiрвала послання навпiл.

– Матiнко, що сталось?

Княгиня заплющила очi i металевим тоном видушила з себе:

– Ружинськi пограбували i знищили нашу Черемошку. Всiх мiстян вбили…

– Що?! Нам треба помститись. Михайле, ти чув? – Самiйло обурився, вiн кинув шапку додолу i ступнув ногою.

– Ми можемо це зробити просто зараз. Називай, брате, яке мiсто Ружинських поплюндруемо! – вигукнув Вишневецький-Корибут, схопившись за шаблю.

– Нi! – вигукнула княгиня. – Залиште це менi. Я знаю, як знищити цю наволоч Ружинських. І знаю, хто стане цiллю. Вам треба виконувати волю короля i Речi Посполитоi. Соколи моi, повiрте, нiхто краще не обставить цю справу нiж Анна Корецька Ходкевич.

– Ви поiдете до дядька, мамо?

– Так, мiй брат врештi великий гетьман Литовський, i я скористаюсь його зв’язками при дворi. – Корецька поклала свою тендiтну руку на плече сина.