У вогні плавильника. Срібло

Стара бiльше на ставила запитань, мовчки дiстала порожню миску, плюнула туди, висипала потолочену траву у розвела дерев’яною паличкою, щось шепотiла… Княгиня здригнулась вiд холоду i потяглась до чаю.

– Стiйте, моя пташко! – вигукнула стара. – Ви повиннi бути пильною у вашiй подорожi. Нитки скручуються у вузол. Та я не бачу, що це за вузол i до чого вiн. Ви повиннi бути обережною.

Стара залила свое ворожiння водою i вилила всю решту у вiдро. Кiт нявкнув, зiскочив з печi i став тертися об ноги княгинi.

На це Параска всмiхнулась своею чорною порожнечою.

– Геть! – роздратувалась на тварину княгиня.

– Але й буде вам розрада, моя зозулько. – Параска пiдвелась i ногою вiдсунула мурка. – А за вашу книгу не переживайте. І за землi вашi. Без вас нiчого не станеться.

– Параско, простеж за Зизанiем.

– Добре, простежу. А це вам на дорогу. – Жiнка дiстала два цупких крихiтних мiшечки, перемотаних рiзнокольоровими нитками.

– Ось у цьому, з зеленою ниткою, – якщо вам треба буде когось навернути на свiй бiк.

 – Корецька вражена дивилась на стару. – А з червоною ниткою – для того, кого треба буде затримати бiля себе та розпалити в його душi велику пристрасть i похоть.

– Параско, ти що таке кажеш? Щоб я?

Стара зареготала.

– Моя панi, ви iдете до королiвського двору. Причому сама. Якщо вам не знадобиться парасчине зiлля, просто викиньте його. Але вiзьмiть iз собою, – стара всунула в руки Корецькiй мiшечки. – Ідiть. Вже свiтае.

Княгиня кинулась до свiтлицi, запопадливо сховавши мiшечки в кишенi.

Увiрвавшись до опочивальнi тремтячими руками вона схопилась за крiсло. Невiдоме передчуття змушувало ii нервувати. І чи не вперше княгиня засумнiвалась, чи вiрно все робить.

Замок став прокидатись. Зашурхотiло, загомонiло все довкола. Анна почула самiйлiв голос i зрадiла. Наказала служкам одягати себе у дорожню сукню iз теплоi вовни. Самiйло i Михайло Вишневецький снiдали поспiхом. Анна, сидячи за столом, не торкалась страв – вона дивилась на схудле i загорiле обличчя сина.

«Як вiн змужнiв. Красивий, розумний, смiливий. Вiн став би гiдним правителем, кращим з усiх, що коли-небудь були».

– Мамо, що ви так поглядом свердлите? – роздратовано мовив Самiйло, якому не по собi було вiд материнськоi уваги. Що ж подумае про нього побратим?

– Милуюся, синку. І не знаю, коли тобою намилуюся вдосталь.

Вiд цих слiв Корецькоi чоловiка пересмикнуло, вiн схопився з мiсця:

– Нам вже час.