У вогні плавильника. Срібло

Мужиловський поблагословив княгиню, побажав миру ii дому i сiв у дормез, за ним застрибнула довiрена людина iгумена Видубицького монастиря.

– І чому Іоасаф не поiхав з нами, не розумiю? – роздратовано буркнув Мужиловський, якому було недовподоби, що довелось умовляти княгиню самотужки.

– Останнiм часом вiн дуже дивно поводиться. Навiть готовий вiдкликати свiй позов до Корецькоi, – зiтхнув Грекович.

– Вiдкликати?! Ще чого?! – Мужиловський пирхнув i розправив гаптований золотом манжет рукава своеi ряси.

Роздiл XI

Вдовсвiта, поки челядь спала, Анна пiдвелась iз лiжка. Натягнула поспiхом спiдницю та казяку, накинула шаль i помчала убiк стаень. Проковзнула непомiченою до льохiв, а звiдти серед темряви навпомацки до землянки ворожки. Холод пощипував за вуха та шию, ноги вiд нього нiмiли, але княгиня вперто йшла вперед, вiдшукуючi в передсвiтанковiй млi парасчине зiлля, яке висiло довкола ii оселi. Над головою зателiпались i обдали рiзким ароматом трави.

Ще кiлька крокiв – i будуть невисокi але масивнi дверi, якi немов виросли iз самоi землi. Анна ще не встигла до них пiдiйти, як вони рипнули i на порозi зi свiчкою в руках у самiй сорочцi i в очiпку вже стояла Параска.

– Я чекала на вас, ваша свiтлосте. Заходьте, надворi холодно.

– То твоi чари? Звiдки ти все знаеш, Параско? – княгиня потирала змерзлi руки.

– Ось вам. Чай з листя смородини. Пийте поки гарячий.

 – Стара дiстала глечик з протопленоi печi, обгорнула його рушником, аби не опiк пальцi, i налила темну рiдину у миску. – Давайте, пийте… – прорипiла стара. – Вам треба бути здоровою у дорозi.

Параска пiдморгнула панi i присiла на iншому боцi столу. Корецька i справдi змерзла, тож сьорбнула ворожчине вариво.

– Мабуть, ти знаеш для чого я до тебе прийшла…

– Я багато що вiдчуваю, але я не провидиця, моя зозулько. Сама я без моiх молитов нiчого не варта, – пробубнiла своiм старечим ротом Параска i пiднесла до м’ясистого носу пучок сушеноi м’яти.

– Я iду до королiвського двору у Варшаву. Параско, це далеко i мене довго не буде. Я не знаю, чи зможу звiдти вплинути на Ружинських.

– Вас ця Софiя непокоiть? – промовила стара, не вiдриваючись вiд м’яти.

– І не лише. Мене ще непокоiть та книга, яку зараз вивчае Зизанiй. Я хочу бути певна, що нiхто про неi не довiдаеться.