У вогні плавильника. Срібло

 – Треба старого застерегти вiд необдуманих крокiв. Пишемо листа i починаемо наступ.

Махровський схвально кивнув головою i чкурнув за полковим писарем.

Роздiл XIII

Софiя Ружинська одягла жупан i пiдперезалась паском. Зовсiм як чоловiк. Панi зирнула на свiй шкiряний корсет, який став iй тиснути. «Роз’iлась, як свиня. Треба припиняти жерти» – сварила себе подумки княгиня. У люстрi, яке блискотiло на столi в опочивальнi вона помiтила знайомi риси. Шестирiчна донька дивилася з порогу на те, як мати вбираеться.

Свiтлоока бiлява красуня з пухкими губками i без двох переднiх зубiв, якi випали саме тодi, коли Софiя була в походi.

– Марусю, йди до мене, – матiр у чоловiчiй хутрянiй шапцi повернулась до дiвчати. Те несмiливо ступило в опочивальню, в яку входити самiй iй заборонено. Маля спинилось, позираючи з-пiд лоба. – Я скоро повернуся. Вже до вечора буду вдома, – мати намагалась заспокоiти дитину.

Софiя зiтхнула – розумiла ж бо, що дитина росте без батька i без матерi, обдiлена любов’ю.

Але такий час. Врештi, вона, княгиня Ружинська, робить усе, аби майбутне ii доньки склалось якнайкраще. Доля бiдних шляхтичiв – складна. А от заможних – цiкава i яскрава. Маруся наблизилась до матерi i пригорнулась до ii талii:

– Мамо, я дещо вишила.

– Вишила?

– Можна покажу? – дiвчинка вискочила з кiмнати i босонiж побiгла до няньки. Повернулась миттю iз своiм гаптуванням. Золотий хрест на шматочку червоного шовку. – Я вам це вишила, матусю.

 – Маруся простягнула Софii сукно.

– Це буде мiй оберiг, сонечко, – матiр обiйняла доньку i ледь не розплакалась. На порозi так невчасно спинилась служка:

– Ваша свiтлосте, до вас гiсть.

Софiя поспiхом витерла сльозу, що зрадливо покотилась щокою. Полохлива Маруся притьма втекла з мамчиноi опочивальнi.

– Впусти гостя. Чого стоiш?! – гаркнула господиня холодним тоном.

Залою палацу в Ружинi у червоних iз золотом шатах, в делii, пiдбитiй хутром соболя, проходжався панич.

Жiнка в чоловiчому жупанi спинилась на порозi i ледь дихала – блакитноокий Адам Ружинський. «Треба було гнати звiдси, як собаку», – сердилась на себе Софiя, що не спитала, кого нечистий привiв до ii порогу. Адам розвернувся i зустрiвся поглядом iз братовою.

– Ти куди зiбралась в цьому? Знову воюеш? – чоловiк гримнув на неi.

– Я не повинна перед тобою звiтувати, Адаме. Бо ти менi нiхто, – жiнка вколола його своiм холодним сiрим поглядом.