Жанна батальйонерка

Тiльки тепер вiн помiтив, що робиться навколо нього. Несподiваний арешт так приголомшив його, що вiн увесь час iшов за фiлером пiд враженням свiжоi неприемности й не помiчав, куди вони йдуть.

Тепер Бойко побачив, що вони стоять край тротуару в снiгу на знайомiй йому вулицi.

Зима. Замети снiгу вкрили брук i тротуари великими кучугурами й заморозили вiкна будинкiв, вкривши шибки шаром бiлого смальцю. Мороз. Тiльки тепер Бойко вiдчув, що в нього змерзли ноги. Вiн трохи зiщулився й сховав руки в кишенi.

Вулицею пройшов з пiснями загiн пiхоти, навантажений амунiцiею до безглуздя.

Люди, як iшаки, згиналися пiд тягарем зброi й вiйськових ранцiв.

От тепер вiн, Стефан Бойко, студент Полiтехнiкуму й революцiонер, стане таким же безсловесним iшаком, м’ясом, що його поведуть на гарматну рiзанину.

Ця огидна, нестерпуча думка, як ножем, рiзонула по ньому. Одчайна блискавична думка про втечу спалахнула в ньому, i вiн навiть похитнувся вiд неi.

– Ходiм!.. – сказав фiлер i вийшов трохи наперед.

Бойко пiшов за ним.

Вони йшли знайомою вулицею й тепер Бойко думав напружено, до болю в головi, про рiзнi способи втечi.

«Що коли просто кинутись бiгти?» Але ця думка вiдпала, коли Бойко оглянув фiлера. Це був здоровенний молодець, що пiймав би його, як курча. Вiн, мабуть, i не таких ловив. Йому, мабуть, доводилось частенько допомагати полiцii.

«Цiкаво, чи е в нього револьвер i чи стане вiн стрiляти, коли я його пережену? – знову подумав Бойко. – Навряд, щоб вiн став стрiляти, я ж не терорист i не вiдомий злочинець.

У всякому разi варто спробувати. Будь що буде!.. Убити не вб’е, а поранить, то тим краще, не так спiшно попаду на фронт. А там все одно вб’ють… Варто ризикнути!»

Бойко став дратувати фiлера. Вiн навмисне перегнав його на кiлька крокiв i, коли фiлер наздогнав Бойка, вiн тепер навмисне вiдстав на кiлька крокiв.

Ця гра тривала деякий час, поки увага фiлера трохи не послабшала. Потiм Бойко пiшов поруч фiлера.

Цю вулицю, що нею вони йшли, Бойко знав досить добре.

Вони незабаром проходитимуть повз будинок, що в ньому жив його товариш, один зi студентiв Інституту. Бойко пригадав, що цей будинок мае прохiдний двiр, що веде на iншу вулицю. Вони часто проходили двором, щоб скоротити шлях.

«Будиночок двоповерховий, – пригадував Бойко, – щiльно притискаеться до iнших будинкiв, не мае парадного входу, його пiд’iзд мае мiцну дерев’яну браму з хвiрткою, коли брама зачинена, то можна буде спробувати».

Поволi вечорiло.