Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Врештi-решт господар вимогливо спитав:

– Що ти чув при входi до пiдземелля?

– Я не добрав. Щось незрозумiле…

– Байдуже, добрав ти чи нi. Що саме ти чув?

– Здаеться, «Абраксас – це пiвень, i пiвень спiвае удосвiта».

– І бiльше нiчого?

– Бiльше нiчого.

– Отже, ти нiчого не бачив?

Пабло Симон похитав головою, але той перепитав:

– Анiчогiсiнько?

По тiй мовi вiн сягнув рукою за пазуху i витяг нашийний медальйон, у центрi якого було зображення чоловiка з пiвнячою головою. В однiй руцi вiн тримав овального щита, в другiй – списа.

Довкола дивноi фiгури – карбованi гебрейськi та египетськi символи. Медальйон, вочевидь золотий, був iнкрустований синьою емаллю та брильянтами.

– Нiколи не бачив нiчого подiбного. Що вiн означае?

– Багато що. Це символ Бога, що мае триста шiстдесят п’ять чеснот.

– Стiльки днiв мае рiк.

– Ти тямущий, Пабло Симоне, i знаеш задосить, аби нас спровадили на вогнище, якщо ти нас викажеш Інквiзицii.

– Я ненавиджу Інквiзицiю не менше за вас! На майданi три днi тому спалили сина шевця Нiколаса тiльки через те, що в нього траплялися нервовi напади, якi повторились i пiд час ритуалу вигнання диявола.

Коли охоплений полум’ям хлопчик почав кричати вiд болю, його мати кинулась до нього, прорвавшись крiзь заслону вершникiв. Член Трибуналу звелiв кинути у вогонь i ii, бо нею, мовляв, теж оволодiв Диявол. Тимчасом як нещаснiй матерi не давали вихопитися з вогнища, штрикаючи ii списами, перебранi пастирями вовки здiймали вгору хрести i промовляли латиною.

– Я теж був свiдком цiеi драми, Пабло Симоне, але нас еднае не зненависть, а Любов. Ознайомившись з нашими поглядами, ти знову увiруеш в Ісуса Христа.

– А як бути з моiми лекцiями в колегiумi та дослiдами з хiмii? Як я поясню свою вiдсутнiсть за мiсяць, а то й за рiк? Далекими мандрами? Що я скажу на свое виправдання? Та цi фанатики вважатимуть мене чорнокнижником i спровадять на вогнище!

– Ти не можеш згорiти чи бути спаленим. Це можна зробити тiльки з твоiм тiлом.

Але не потерпай. Нiчого лихого з тобою не станеться, – стиха мовив каптурник i, пiдкликавши свого учня чи помiчника, звелiв йому зняти ланцюги iз зап’ясткiв та щиколоток юнака.

За кiлька хвилин брязнули важкi засуви дверей, i Пабло Симону дали спокiй. Вiн поринув у споглядання чорного танку тiней на мурах вiд великоi лойовоi свiчки.

Юнак ще не знав, що Ангел його Долi вже повiв його в найнеймовiрнiшу для людини пригоду – подорож через самого себе.