Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

– Рiч у тiм, що з тобою вiдбуваеться те саме, що й з дитиною, яку ошукують, пiдтримуючи в нiй вiру в те, що ii батько – медик – владен вилiкувати будь-яке захворювання. Коли виявляеться, що це не так, дитина впадае в iншу крайнiсть, i бiльше не вбачае у своему батьковi нiчого вартого. Втiм, якщо вона розсудить неупереджено, то зрозумiе, що, хай вона ранiш i перебiльшувала батьковi чесноти, але вiн таки здатен лiкувати певнi захворювання або полегшувати iхнiй перебiг.

Пабло Симон усмiхнувся i попросив роз’яснення.

– Ми ще про це поговоримо, – вiдказав той.

– Але забудь про апологетику i не квапся з висновками. Радше вдатися до здорового глузду, щиростi та виважених думок i не боятися порушити суворi Аристотелевi канони.

– Так.

– Гаразд. Коли зайде Сонце, тебе припровадять до мене.

Нiколи ранiше небесне свiтило не було таке загайне. Питання, що зачаiлися глибоко в серцi юнака, непевнi атавiстичнi страхи, якi були тiльки першими спробами подолати сумнiви, сповнювали його душу неспокоем.

Звiсно, вiн хотiв з’ясувати собi iстини, якi сповiдували давнi християни – учнi Вчителя, а його погорда до Святого Письма була лише криком вiдчаю, дещо притлумленого чуйним Платоном.

По скромнiй вечерi, що засвiдчувала здорову помiркованiсть, яка панувала в цiй дивнiй спiльнотi, настав час аудiенцii.

Коли його вивели з пiдземелля, вiн на повнi груди вдихнув пахощi провесни. Добiгав кiнця квiтень 1578 року i дев’яностий день його перебування серед братчикiв.

За двадцять крокiв стояв каптурник у темнiй тунiцi. Вiн споглядав гористi схили, де блимали вiкна охайних селянських осель з бiдно накритими столами. Ще кiльканадцять так само вбраних каптурникiв перепочивали серед руiн. У такому вбраннi iх годi було розгледiти вже за тридцять крокiв, а якби якийсь заброда iх i побачив, то, безперечно, подумав би, що то ченцi якогось маловiдомого ордену.

Юнак неквапливо наблизився до чоловiка.

– Мир тобi, Пабло Симоне!

– Мир i вам!

Вони стояли пiд високими, порослими мохом мурами мовчки й непорушно, як постатi на великiй картинi, намальованiй сепiею.

На темнiсiнькому нiчному небi без мiсяця таемниче мерехтiли зорi.

Каптурник лагiдно взяв юнака за руку i вiдвiв його убiк, де поруйнованi колони снили спогадами про свою колишню велич.

– Так гинуть витвори людей, коли вони опиняються на узбiччi iсторii. Так само гинуть релiгii, виконавши свою мiсiю.