Гра у відрізаний палець

За безглуздi питання каратиму позбавленням пайка! Все!

Майор iще раз посмiхнувся Вiктору й вийшов, залишивши його зi стажистами у своему кабiнетi.

Вiктор розгубився. Вiн глитнув слину, гарячково думаючи, що за бесiду проводити з цими новачками.

– Зараз я принесу справи, – мовив Вiктор i рвонув услiд за майором, залишивши стажистiв чекати обiцяноi бесiди.

– Леонiде Івановичу, про що менi з ними розмовляти? – запитав вiн, наздогнавши майора. – Ви ж нiчого не говорили!

– Належить провести бесiду! Не менi ж, старому цинiковi, говорити iм про кришталеву чеснiсть, поряднiсть, обов’язок.

Накидай iм декiлька гасел, передай справи i визначся: кого вiзьмеш у помiчники. Тiльки особливо на допомогу такого помiчника не розраховуй. Хiба що каву зварить або за пивом збiгае. Йди!

Із бесiдою Вiктор уклався в три хвилини. Судячи з того, як стажисти його слухали, говорити довше не мало сенсу. Потiм вiн розклав на столi справи. Узяв папiр iз прiзвищами стажистiв. Полiщук, Петров, Плачинда, Ковiнько, Іванов.

Кожен отримав по декiлька тек зi справами.

– Питання е? – запитав Вiктор.

– Так, на квартоблiк де можна стати? – запитав один iз них, але з того, як усi п’ятеро втупились у Вiктора, вiн зрозумiв, що питання спiльне.

– Це до майора! – спокiйно сказав Вiктор. – Кабiнети вам видiлили?

– Один на всiх, – вiдповiв хтось.

– Ідiть, починайте працювати.

Залишившись на самотi в кабiнетi майора, Вiктор пiдiйшов до вiкна. З висоти другого поверху мiсто здавалося напрочуд мирним i зеленим.

З вулицi долинали крики дiтвори. Лiто було у розпалi, i нехай за календарем воно тiльки-тiльки починалося, йому, лiту, на календар було наплювати.

– Ну що, кого береш у помiчники? – почувся iз-за спини голос майора.

– Поки що нiкого, – обернувся Вiктор. – Придивлюся…

– Я там наказав, щоб iз твого кабiнету зайвi столи прибрали… Хвилин через двадцять привезуть результати розтину, так що нiкуди не йди!

– Розтину?

– Еге ж, а ти що, думаеш, що мертвих генералiв не розтинають? Іди до себе, а то пригрiвся в моему кабiнетi!

Тон майора був жартiвливий, але в його жартiвливостi вiдчувалася втома.

Вiктор поспiшно вийшов.

Усiвшись за своiм столом, розкрив теку i, перегорнувши фотознiмки, знову втупився в машинописний текст.

«Броницький Вадим Олександрович, 1950 року народження, народився в с. Хрести Донецькоi областi. Одружений, мае одного сина. Адреса: Киiв, вул. Суворова, 26, кв. 133».