Гра у відрізаний палець

М’яка телефонна трель долинала з нiшi пiд магнiтолою. Вiктор засунув туди руку й витягнув мобiльний телефон. Потримав перед собою, розглядаючи його та слухаючи трель, що повторювалась. Інтуiцiя пiдказала натиснути на зелену кнопочку.

– Ну як машина? – запитав незнайомий чоловiчий голос.

– Клас, – вiдповiв Вiктор. – А хто це?

– Георгiй. Георгiй Георгiйович, але ми будемо на ти. Так простiше. Я подзвонив тiльки познайомитися, пора вже. Фiльми про американських полiсменiв полюбляеш?

– Так.

– Там вони завжди удвох працюють.

У «Мiцному горiшку» i в iнших. Напарники. Я буду твоiм напарником…

– Коли? – приголомшено запитав Вiктор.

– Уже, – вiдповiв чоловiчий голос. – Так що звикай до думки, що ти не сам. Тобi ж легше буде. І безпечнiше. Зрозумiв?

– Не зовсiм…

– Це не страшно. Мiй мобiльний – 240-80-90. Запам’ятай. До речi, папери про розтин уже прочитав?

– Так.

– Я б тобi радив завтра пiд’iхати туди й поговорити з експертом…

– Я й так збирався.

– Молодець! Свiтла голова! – мовив чоловiчий голос.

 – Телефон у машинi не залишай! Бувай!

Пiд’iхавши до будинку, Вiктор згадав, що не взяв на роботi пайок. Настрiй одразу упав. Хоч час i не пiзнiй, але госпвiддiл уже на замку, i нiхто йому не видасть в обмiн на пiдпис обiцяний кульок iз продуктами.

7

Іван Львович повернувся пiзнiше, нiж обiцяв. Сказав, що зустрiв знайомого й засидiвся з ним у барi. Виявляеться, бар був зовсiм поряд. Згадка про бар пiдштовхнула Нiка до питання про грошi.

– Звичайно, звичайно.

Ось! Я просто забув, – Іван Львович витягнув iз внутрiшньоi кишенi пiджака конверт i простягнув Нiку. – Тут двiстi гривень. На перших порах. Не соромтеся, витрачайте. Власне, чом би нам iз вами не повернутися до бару? Я пригощаю! Тiльки буквально два слова спочатку. По-перше, якщо ви боiтеся роботи, яку я вам запропонував, можна зробити крок назад. Тобто вам доведеться повернутися в Саратов i далi вирiшувати свою долю самостiйно. Це, звичайно, вас не звiльняе вiд вiдповiдальностi за володiння отриманою iнформацiею…

– Нi, нi, я згоден… – поспiшно вставив Нiк, надягаючи пiджак.

Іван Львович усмiхнувся.

– Я знаю, що ви згоднi. Менi важливо знати, що ви ТВЕРДО згоднi, а не вимушено. Вiд цього ж залежить результат роботи… Ну, тодi ходiмо!

На вулицi було ще свiтло. Сонце, що сховалося за горизонт, усе ще пiдсвiчувало звiдти небо, але бiлий рiжок мiсяця вже висiв на нiм, очiкуючи приходу темряви. Ще трохи, i вiн пожовкне, сповiстивши вечiр.