Гра у відрізаний палець

Вони йшли неспiшно по безлюднiй дорiжцi.

– Тут що, майже нiхто не вiдпочивае? – здивувався вголос Нiк.

– Чому ж. Вiдпочивають. Просто це мiсце не для масового вiдпочинку.

Бар розташовувався в будиночку з вiдкритою терасою над обривом.

– Горiлка? Пиво? Вино? – запитав Іван Львович. У внутрiшньому залi нiкого, крiм молоденького бармена, не було. Тiльки на терасi сидiли декiлька людей.

– Горiлку, – сказав Нiк.

– Два по сто «Княжого келиха», пляшку талоi води та нарiжте лимон.

– Сiдайте, я принесу, – бармен послужливо всмiхнувся i поправив метелика на бiлiй сорочцi.

Нiк i полковник вийшли на терасу i всiлися за вiльний столик. Нiхто з вiдвiдувачiв не звернув на них уваги.

Свiже рiчкове повiтря оживило Нiка. Вiн роззирнувся на всi боки. Подумав, що зможе сюди заходити i сам – приемне мiсце.

Пiдiйшов бармен iз тацею, виставив усе на столик i безшумно вiддалився, немов його спецiально навчали бути безшумним.

– Ну, – Іван Львович пiдняв широку низьку скляночку з горiлкою.

Нiк випив усе залпом. Тiльки потiм помiтив, що полковник вiдпив навряд чи чверть.

Мабуть, на обличчя Нiка набiг винуватий вираз, тому що полковник усмiхнувся, махнув рукою. Потiм пiдвiвся з-за столу.

– Нiчого-нiчого, – сказав вiн. – Я зараз iще замовлю.

Мiсяць уже пожовк i висiв просто над терасою. Прийшла ще одна пара вiдвiдувачiв, але вони з келихами в руках стали бiля бортика й дивилися тепер на рiчку. Атмосфера була сповнена романтики.

– Привезете дружину, приведете сюди, теж ось так постоiте, – кивнув на них Іван Львович. – Дуже душевно. Менi, старому, вже не до мiсячного сяйва. Хоча по сто грамiв я ще можу.

Нiк пiднiс свою склянку до рота, вiдпив небагато. І раптом неголосна трель продзвенiла десь зовсiм поряд. Вiн озирнувся на всi боки, не розумiючи, звiдки вона долинае. Потiм побачив, як Іван Львович дiстав iз кишенi мобiльний телефон, пiднiс до вуха. Сказав у трубку «зараз» i, пiдвiвшись, одiйшов убiк.

– Так, слухаю… так… – долинав до Нiка голос полковника. – Добре… зараз двадцять одна сорок п’ять. Зрозумiв.

Повернувшись за стiл, Іван Львович насамперед кинув собi в рот кружальце лимона. Потiм заховав мобiльний у бокову кишеню. Зробив ковток горiлки i тiльки пiсля цього подивився на Нiка.

– Оберти набираються, – мовив вiн якось утомлено. – Куди поспiшати? Ця молодь, за нею не вженешся! Гаразд. Через пiвгодини поiдемо в мiсто.