Гра у відрізаний палець

– Паспорт у тебе е? – запитав Нiк, переляканий несподiваною думкою про те, що Сергiй мiг виявитися без документiв.

Сергiй кивнув. На вiдмiну вiд Нiка, вiн роздягся перед тим, як лягти. Його джинсовий костюм лежав пiд подушкою. Дiставши куртку, вiн витягнув iз кишенi пожований, iще радянський паспорт. Поклав його на стiл i знову вiдкинувся головою на подушку, заплющив очi.

Нiк, почекавши хвилину i упевнившись, що Сергiй знову заснув, проглянув його паспорт. Сторiнка «сiмейний стан» була порожня, дiтей у нього не було.

Поклавши два паспорти разом, Нiк всiвся на своiй полицi в очiкуваннi прикордонникiв.

Прийшла худа гостроноса блондинка в зеленiй формi. Суворо порiвняла фотографii в паспортах з обличчями. Нiчого не сказавши, пiшла далi.

Потiм з’явився товстенький невисокий митник iз короткими акуратними вусиками.

– Вашi речi? – запитав вiн Нiка.

– Ми без речей.

– Встаньте!

Нiк пiдвiвся. Митник перевiрив багажну коробку пiд полицею, на якiй Нiк спав. Нiк теж подивився туди i побачив тiльки зiм’яту газету i двох тарганiв, якi завмерли вiд раптового свiтла.

– Грошi, валюта е? – Митник повернув свiй примружений погляд на пасажира.

– Є небагато, – трохи зачекавши, вiдповiв Нiк.

– Цей iз вами? – Митник кивнув на Сергiя.

– Так, ми разом. Ми тут недалеко, в Пiнськ…

Митник насупився i стояв мовчки, немов усе ще вирiшуючи: йти чи нi.

– А яка валюта? Бiлоруськi рублi? – запитав вiн пiсля паузи.

– Так, – iз готовнiстю пiдтвердив Нiк. – Цiлий мiльйон.

– Гаразд, – мовив митник i попрямував у наступне купе.

Нiк зiтхнув iз полегшенням. Подивився на Сергiя, що спав. Ось кому можна було позаздрити. Спить, i нiхто його не турбуе, нi митниця, нi паспортний контроль!

У Пiнськ потяг прибув рано-вранцi. Так рано, що провiдницi довелося декiлька хвилин трясти Нiка, приводячи його до тями.

– Ви що? Напилися вночi? – кричала вона.

Іще не повнiстю прийшовши до тями, Нiк розбудив Сергiя, й вони ледве встигли вийти на безлюдну платформу, як потяг рушив.

– Котра година? – сонно запитав Сергiй.

– За десять хвилин шоста.

– Рань собача! – поскаржився Сергiй, оглядаючись на всi боки.

Вони зайшли в одноповерхову будiвельку вокзалу. Всiлися на дерев’янi стiльцi, збитi в одну суцiльну шеренгу в залi очiкування.