Добрий ангел смерті

Тiльки рiдкiснi, не органiзованi нi в мiтинг, нi в ходу перехожi траплялися менi на шляху.

Я йшов i думав про це невиправдане вiдчуття свободи, яке дарували менi новi залiзнi дверi. Несподiвано поруч зупинилася «дев’ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, i я побачив чоловiка рокiв сорока п’яти в синiй футболцi.

– Чуеш, як до Бессарабки проiхати? – запитав вiн.

Я пояснив i потiм провiв машину поглядом. Номери у цiеi «дев’ятки» були одеськi.

Коли машина зникла з поля зору, зникло i мое почуття свободи та захищеностi.

І зникло, треба сказати, не дарма. Я почав iз обережнiстю кидати косяки на всi боки i тут же накосив поглядом уже знайому чорняву парочку, яка зустрiлася менi нещодавно разiв три за день. Вусатий чолов’яга дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кiоску.

«Знову випадковий збiг? – подумав я. – Чи вони живуть десь неподалiк?»

Обiйшовши навколо Золотих ворiт, я повернувся додому.

Того ж вечора пролунав телефонний дзвiнок.

– Як iде збiр зелених? – запитав мене знайомий голос.

– Нiяк, – вiдповiв я.

– Дивись, козел, ми тобi лiчильник вмикати не будемо – не тi часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук – переселимо тебе на дошку з назвою «Знайти людину». Зрозумiв?

Вiдповiдi на свое «зрозумiв» мовець не очiкував i вiдразу ж поклав трубку.

Настрiй мiй став безрадiсним.

Ну яка користь iз цих дверей, якщо я можу почуватися в безпецi, тiльки зачинившись зсередини?

«Нi, – подумав я, – треба кудись ушитися на час.

Квартиру зачинити й ушитися. Все одно рано чи пiзно вони про мене забудуть».

І хоча сьогодення не надихало на туризм, я всерйоз задумався про те, щоб на час покинути улюблене мiсто. Треба було iхати, й iхати термiново. І якось само собою визначився напрям – на казахський берег Каспiйського моря, на пiвострiв Мангишлак, де колись стояло Новопетровське укрiплення.

Збiр речей вiдволiк мене вiд неприемних вiдчуттiв, що насунули пiсля телефонного дзвiнка.

Я засунув у свiй китайський рюкзак рукопис Гершовича, три бляшанки з «дитячою молочною сумiшшю», кiлька бляшанок знайдених у кухоннiй шафi консервiв. Зверху все це заклав одягом.

Потiм сiв на кухнi з чашкою чаю. За вiкном було вже темно, i ця темрява заспокоювала мене. Свiт спить, думав я. Може, i вороги моi невiдомi сплять? Саме час вислизнути з дому й розчинитись у цiй темрявi.

Так я i зробив.