Добрий ангел смерті

І свiтанок вже зустрiчав у потязi Киiв— Астрахань, у напiвпорожньому вагонi з пом’ятим червонопиким провiдником, який марно намагався розпалити вугiлля в маленькiй топцi титана.

14

Близько полудня потяг зупинився на кордонi. Спочатку по вагону пройшли нуднi украiнськi митники. Один iз них кинув на мене погляд i запитав з надiею в голосi: «Що-небудь вивозимо?»

Я похитав головою.

– Ану покажи багаж, – зажадав вiн.

Я пiдняв свою полицю i показав йому худий рюкзак. По обличчю митника було видно, що вiн хотiв сплюнути, але стримався.

Потiм йшла росiйська митниця. Вони пiдiйшли вдвох.

– Што ввозiм? – запитав один.

– Себя, – пожартував я.

Другий митник примружився, повiв носом.

– Ти што, корiцу на продажу везьош? – запитав вiн.

– Нет.

Вони не повiрили, i довелося менi iм теж показати свiй рюкзак. Тут уже вони повелися з гiднiстю i лiзти всередину рюкзака не захотiли.

Потяг знову засопiв, застукав по рейках. За вiкном проносилися тi самi пейзажi, тiльки тепер росiйськi.

Нарештi вода в титанi закипiла, i провiдник принiс менi склянку чаю з «залiзничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаем, утупившись у безглуздий рух завiконного пейзажу, я подумав, що залишив позаду себе в Киевi двое зачинених металевих дверей i одну розкриту могилу. Не бiльше i не менше.

15

Солонуватий морський запах перебивав навiть звичний запах вокзалу. Над Астраханню свiтило сонце-альбiнос, бiле, немов розпечене до бiлого. Але спеки не вiдчувалося – можливо, через вiтерець, що вiяв iз моря.

Я якось загальмовано вiдiйшов вiд вокзалу в невiдомому напрямку, просто роззираючись на всi боки й оглядаючись у незнайомому мiстi. Людей навколо майже не було, а тi, що все-таки потрапляли на очi, бiльше були схожi на бомжiв або послiдовникiв учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях, випнувши нескромний живiт як доказ нормального минулого, йшов менi назустрiч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на зайву кiлькiсть росiйських прапорiв, розвiшаних на будинках.

Приемний звук прапора, що майорiв пiд вiтерцем, постiйно супроводжував мене, вселяючи незрозумiлу самовдоволену гордiсть, хоча менi самому було очевидно, що я тут чужинець, iноземець, випадковий мандрiвник iз дивною метою.

«Ах так! – раптово пiдказала думка. – Сьогоднi ж субота! Хоча просто вихiдного дня начебто замало для патрiотичного прикрашання мiста?!»

Розмiрковуючи так, я йшов по якiйсь вулицi.