Закон равлика

Навiть не щось, а просто минуле, добре домашне дитинство. І тверда куряча нiжка, у якiй в’язли зуби, i жовта осуга курячого жиру на плесi бульйонного озера.

– У мене ще холодний рис е, – сказала баба Тоня. – Усипати?

Вiктор кивнув, i вона поклала йому в бульйон двi столовi ложки вареного рису, що вiдразу потонув.

– Де ти тепер живеш? – спитала вона.

– Тут i живу, – вiдповiв Вiктор.

– Отже, здаеш квартиру? А я гадала – продав!..

Вiктор замислився.

– Нi, там небога мого друга з дитиною мешкае…

– Авжеж, у неi такий симпатичний чоловiк… високий… мiлiцiонер, здаеться, чи вiйськовий…

– Чоловiк? Мiлiцiонер? – здивувався Вiктор.

 – Про чоловiка я нiчого не знаю. – І вiн кинув через кухонне вiкно трохи стривожений погляд на вiкна своеi квартири в будинку навпроти.

– Вiд вас подзвонити можна? – запитав Вiктор.

– Оно там телефон на холодильнику…

Вiктор пiдвiвся, набрав свiй номер.

– Алло! – почувся в рурцi лункий голос Сонi.

– Соню? – Вiктор усмiхнувся в рурку.

– Дядько Миколо? – спитала Соня.

– Нi, дядько Вiтя.

Запала павза, по якiй голос Сонi ще бiльше пожвавiшав.

– Дядьку Вiтю?! А ти де?

– Я в Киевi. А ти?

– А я вдома… А Мишко з тобою?

– Нi, Мишка нема… Вiн десь тут, у Киевi…

– Загубився?

– Атож, загубився, але я його знайду!

– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тiтка Нiна кiшку принесла, а вона дряпаеться. А Мишко не дряпався!

– Так, – iз сумом пiдтвердив Вiктор. – Мишко не дряпався. А тiтка Нiна вдома?

– Hi-i, вона по магазинах пiшла.

А ти прийдеш?

– Прийду, – пообiцяв Вiктор. – Тiльки трохи згодом… І напевно тодi, коли тiтки Нiни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?

– Живе, – вiдповiла Соня. – Але вiн гарний, вiн менi рольцята купив. А вчора десь на два днi виiхав i обiцяв менi черепашки привезти…

– Цiкаво, значить на море виiхав… Вiн i справдi мiлiцiонер?

– Нi, про чуже око… А насправдi – якийсь вартовий, тiльки не простий, а головний… Ой, тiтка Нiна йде! Хочеш iз нею поговорити?

– Нi, Сонечко, я потiм подзвоню! – хутенько завершив розмову Вiктор i поклав рурку на апарат.

Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далi стояла бiля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вiкна.

– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.

– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?

– Звичайно, заходь! – кивнула вона.

3

Треба було розрядитися.