Синій зошит

Бо вправнiсть – часто вроджене обдарування або здобуте свiтотворчим вишколом i терпiнням серця. І в кождому випадку се е потреба краси. Вмiння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи i перебити його у своi поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Вiн вигадуе в роботi те, чого не вмiе i не знае.

А досвiд – то знання вчорашнього дня.

Все головне – добувай iз себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив i молодому новинаревi, що починав працю на нивi словеснiй.

– Як писати? – доскiпувався вiн.

– Верни собi очи дитинства, згадай, як i що ти видiв уперше. І так опиши. І нiгда нiчиеi ради не слухай – слухай лише себе. Та ще – Природу. Лише Природа може творити нову природу. – А про що писати? – не вгавав той.

– Пиши про те, як i що з тобою було.

– А якщо зi мною нiчого такого не було?..

Прийшла молода жiнка з бiдою:

– Вуйку, завагiтнiти не можу.

– Як iз чоловiком живете?

– Як усi…

– Чи файно вам удвох на самотi?

– Та спимо вкупi…

– Не спати треба, а любитися.

– Як се? – питае з подиву.

– Коли на людях будете, при гостинi, обнiми чоловiка i поцiлуй. Мiцно поцiлуй, так, аби всього в себе втягнути.

– Якось соромно… та ще при людях.

– А не соромно в дiда дiтей просити?..

– Поцiлувати, кажете, вуйку? Сама?

– Сама. Але дуже смачно поцiлуй. Так, аби губами i серцем.

– Такi лiки?

– Такi лiки…

За рiк, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав – дiвча буде.

Радування можна знайти в кождiй роботi. Ще замолоду лiтував я на полонинi в колибi вiвчаря Данила. Чоловiк простого замiсу: на слово скупий, у роботi твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав рiзьблений, судину для молока – розмальовану, а долiвку в хижi встеляв зiллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став – ачей привидiлося! Одна ярка стрижена повздовжнiми смугами, друга – поперечними, у третьоi пасма переплiталися, котрась – iз кiскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчiшках… Отара як писанка.

«Як сю химерiю розумiти?»

Чоловiк здвигнув плечима:

«Та як… Скотинка, яка не е, – а Боже сотворiння. Чому б iм, як i нам, не мати бодай якусь свою вiдмiну? Посмiйся з мене, з дурного пастуха…»

«Ти не пастух, Даниле, – сказав я йому. – Ти – пастир».