Чорна рада (збірник)

Химерний дуже був народ!

Шрам хоть i сердивсь на запорожцiв, да й сам не постерiг, як задививсь на них. Добрii молодцi багато iнколи дiяли людям шкоди по Вкраiнi, да, мимо того, якось припадали до душi всякому. Не раз доводилось менi самому слухати, як iнший дiд, споминаючи iх пакостi, зачне, було, iх коренити, а далi, як заговориться, як забалакаеться про iх звичаi да ходи, то й сам не знае, чого йому й жаль стане сiромах, i зачне сива голова гуторити про них, як про своiх родичiв. Чим же то, чим тii запорожцi так припадали до душi всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось i смутно дивились на Божий мир.

Гуляли вони i гульнею доводили, що все на свiтi суета одна. Не треба було iм нi жiнки, нi дiтей, а грошi розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожже iспоконвiку було серцем украiнським, що на Запорожжi воля нiколи не вмирала, давнi звичаi нiколи не забувались, козацькi предковiчнi пiснi до послiду дней не замовкали, i було те Запорожже, як у горнi iскра: який хоч, такий i розiдми з неi огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне помiж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душi всякому!

Черевань, дивлячись на тii скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.

– От, бгате, – каже Шрамовi, – де люде вмiють жити на свiтi! Коли б я був не жонатий, то зараз би пiшов у запорожцi!

– Не знать, що ти провадиш, свате! – дав йому одвiт Шрам. – Тепер чесному чоловiковi стид мiшатись мiж сi розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знае на що запорожцi. Поки ляхи да недоляшки душили Украiну, туди втiкав щонайкращий люд з городiв; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боiться шибеницi, або дармоiд, що не звик заробляти собi насущного хлiба.

Сидять там окаяннii в Сiчi да тiлько п'янствують, а очортiе горiлку пити, так i ще в городи да тут i величаеться, як порося на орчику. Цур iм iз iх скоками! Поiдьмо боржiй у Печерський, а то не застанем на службу.

Коли ж тут хтось iз-за плечей:

– Овва!

Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоiть запорожець у кармазинах; стоiть i смiеться.

– Овва, – каже, – i оце б то наче й правда, а воно зовсiм брехня.

– Іроде! – не стерпiвши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де вiн, зараз i перемiг себе. – Цур тобi, – каже, – опрiч Божого дому!

Да скорiй до коня, да й поiхав. Черевань iз Петром за ним.

Череваниха теж поспiшала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, i хоть нiчого iй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.