Чорна рада (збірник)

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна, пiднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi густii брови аж геть пiднялись над тими очима, i – враг його знае – глянеш раз: здаеться, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на смiх. А другий був молодий високий козак, тiлько щось азiатське; зараз i видно, що не нашого поля ягода, бо до Сiчi сходились бурлаки з усього свiту: прийде турок – i турка приймають; прийде нiмець – i нiмець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Вiрую во Христа Ісуса, рад воювати за вiру християнську».

Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своiх, мов слобонилась од якоi напастi. От i поiхали всi через Верхнiй город, а далi Михайлiвською стежкою через Євсiйкову долину, на Печерську гору. А по Печерськiй горi росла тодi скрiзь дика пуща.

Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась помiж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатii кучугури. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, пiсля тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жiночого боку. Остались нашi прочанки тiлько з Василем Невольником.

Аж ось з обох бокiв дороги закопотiли конi, затрiщало сухе гiлле пiд копитами, i показались крiзь зелену лiщину кармазини. Їх наздогнали запорожцi, – тих двое, що одрiзнились коло братства од прощальникiв.

Череваниха з дочкою самi не знають, чого злякались. Бо сi гультяi iдуть не по-людськи: не глядять i дороги, а так куди здря i мчаться по гаю; тiлько все крутяться помiж деревом коло ридвана; не попереджують i ззаду не остаються. А конi наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди помiж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаеться копитами на кручу, то отее з кручi кинеться в провалле, i не видно ii стане, тiлько глухо тупотить i хропе у байрацi.

Нашi не раз уже думали, що кiнь перекинувсь назад i задавив iздця пiд собою; аж ось iздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграе на сонцi кармазинами.

Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожцi перекликались через дорогу, як хижii орли, i повели таку розмову, що в наших прочанок i душi не стало.

– От, брате, дiвка! – гукне один.