Чорна рада (збірник)

– А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде мiж козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила голоснiше. Оддалеки – так наче сама з собою розмовляла, а тут i голос почав пiдтягувати до неi.

Гляне Шрам – аж сидять на травi пiд липою i Божий Чоловiк, i Черевань, а перед ними стоiть полудень. Звався Божим Чоловiком слiпий старець-кобзар. Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря; у латанiй свитинi i без чобiт, а грошей носив повнi кишенi. Що ж вiн робив iз тими грiшми? Викупляв невольникiв iз неволi.

Іще ж до того знав вiн лiчити усякi болiстi i замовляти усякi рани. Може, вiн помагав своiми молитвами над недужим, а може, i своiми пiснями; бо в його пiсня лилась, як чари, що слухае чоловiк i не наслухаеться. За тее-то за все поважали його козаки, як батька; i хоть би, здаеться, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер вiн розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

Ой настала жаль-туга да по всiй Украiнi…

Не один козак гiрко плакав од сii думи, а Черевань тiлько похитувавсь, гладючи черево; а щоки – як кавуни: смiявсь од щирого серця.

Така була в його вдача.

Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на iх обох. Давно вже вiн не бачив свого смiшливого приятеля, i хоть би кришечку перемiнився Черевань; тiлько лисина почала наче бiльш вилискуватись. А в Божого Чоловiка довга, до самого пояса, борода iще краще процвiла сiдинами; а на виду дiдусь просiяв якимсь свiтом.

Спiваючи пiсню, од серця голосить i до плачу доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

Слухав його Шрам довго, а далi вийшов iз-за дерева да й став напроти Череваня. Як схопиться ж мiй Черевань:

– Бгатику, – каже (бо трохи картавив), – чи се ти сам, чи се твоя душа прилетiла послухати Божого Чоловiка?

Да й обнявсь i поцiлувавсь iз Шрамом, як iз рiдним братом.

Божий Чоловiк i собi простяг руки, як зачув Шрамiв голос. Зрадiв дiдусь, що аж усмiхавсь.

– Бувай же, – каже, – здоров, панотче i пане полковнику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись iзнов за козакованне.

А Василь Невольник, стоючи коло них, собi радуеться, похитуючи головою.

– Боже, – каже, – правий, Боже правий, есть на свiтi такi люде!

– Яким же, бгате, оце случаем? – питае зараз Черевань.