Галицька сага. Майбутня сила

Вiн любив тодiшнiй стиль бароко й навiть тут не вiдступив вiд нього. Коли був у Святому мiстi, то йому захотiлося i тут зробити щось подiбне на ватиканський Бельведер. Але сто рокiв тому сади переробили. Хочу вiдновити те, що було найперше.

Митрополит поклав книгу на столик, зверху окуляри.

– Менi про вас говорили двое людей, – продовжував вiн. – Блаженноi пам’ятi iгуменя Емiлiя i ваш парох отець Петро.

Досифея пiдвела здивованi очi. Побачивши цей порух, Шептицький кивнув головою.

– Так, ми з отцем Петром колись говорили про вас, i я похвалив його за те, що саме з його парафii вийшла така могутня вiра у нашого Спасителя.

Досифея просто не знала, що вiдповiсти. Виявилося, що все вже вирiшено без неi.

– Скажiть менi, сестро! Але якщо ви знайдете мое запитання недоречним чи образливим, можете не вiдповiдати менi, – говорив Шептицький. – Ваша кульгавiсть з дитинства?

– Нi, Ваша Емiненцiе! – нарештi подала голос Досифея. – Це вiд вiйни.

Коли у нашому монастирi матiнка Емiлiя дозволила вiдкрити шпиталь для воiнiв, ми ходили бiля поранених. Як поляки пiдступили до Кам’янки, то стрiляли по мiсту. Пару бомб впало на монастир. Тоди вбили трьох наших сестер. Менi iще пощастило.

Андрей Шептицький по-новому подивився на Досифею. Йому сподобалося, що вона не жалiеться на свою недугу, зате шкодуе за iншими, котрим пощастило менше.

«Справиться!» – впевнено подумав Митрополит i простягнув руку для поцiлунку.

3

Василь Мороз стояв перед невисоким кам’яним нагромадженням i дивився на свинцевi води озера Мiчиган. В обличчя дув вогкий грудневий вiтер, пронизував наскрiзь теплий одяг, але чоловiк не вiдчував холоду. Василь дивився на чайок, котрi боролися з поривами вiтру, що намагався закинути iх на близьке мiсто, але птахи вперто трималися на одному мiсцi. Його думки були далеко й не стосувалися нi холодного мiчиганського вiтру, нi впертих чайок, нi свинцевого неба, котре «обiцяло» десь ближче до вечора ощасливити землю таким же холодним дощем.

Сьогоднi вiн став безробiтним. Дивно, але така очiкувана звiстка, котра витала над ним чи не вiд того проклятого четверга, названого у пресi чорним[5 - Обвальне падiння цiн акцiй, яке розпочалось у четвер 24 жовтня 1929 року. Початок Великоi депресii.], здавалася йому – й не лише йому одному – чимось неймовiрним, таким, що точно не зачепить його.