Галицька сага. Майбутня сила

У церквi святоi Трiйцi служив архiепископ Іоанн Теодорович. Василевi Морозу було приемно слухати його проводi, до того ж Теодорович жодного разу нiчого не говорив проти греко-католикiв, а, навпаки, називав iх братами по вiрi. Крiм того, з’ясувалося, що тодi ще капелан армii Украiнськоi Народноi Республiки лежав з тифом у той самий час i в тому самому шпиталi, що й брат Василя Федiр. Це стало останньою краплею, що греко-католик Василь Мороз перейшов у православ’я.

Василь не мiг вирiшити, як вiн скаже Аннi про те, що бiльше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знае вiд сусiдiв.

Вона лише погладила чоловiка по руцi й тихо сказала:

– Все буде добре! Не ми однi!

Василь сумно подивився на лiжко, де мирно посопували маленькi донечки. Старшу трирiчну Олусь назвали на честь господинi, де Анна працювала прислугою. Господарi досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тiльки приемнi спогади. Молодша на рiк Марта – точна копiя своеi тiтки.

Зараз Василевi треба було думати, як iх прогодувати.

– Я завтра пiду до Ведемайерiв i попрошуся на роботу, – говорила Анна.

До народження дочок вона працювала у нiмецьких iммiгрантiв.

Василь скрушно похитав головою.

– Не думаю, що вони знову тебе приймуть, – сказав вiн. – Фрiдрiх Ведемайер сильно погорiв на бiржi. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобi платити.

– Та хоч якусь iду приноситиму! Усе ж лiпше, нiж безплатна зупа!

Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнiв.

Але поки що у них були грошi, щоб хоча б дiти не вiдчували нехватку у iжi. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати грошi вдома, а не довiряти iх банкам. Пiсля того як краiною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банкiв, люди кинулися забирати своi вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи з’являлася табличка, яка сповiщала, що банк не в змозi виплатити грошi.

Тим не менше наступного дня Анна залишила Василевi дочок i вiдправилася до району, де жили Ведемайери.

Щоправда, повернулася досить швидко i вже з порогу Василь зрозумiв, що трапилося так, як вiн i передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, i та з жалем змушена була вiдмовити iй, адже ii чоловiк не просто «сильно погорiв» на бiржi – вiн геть розорився, i родина вже почала пiдшуковувати собi iнше помешкання – не таке велике i у менш багатому районi.