Галицька сага. Майбутня сила

Оскiльки пластуни прибували до своеi оселi зазвичай влiтку, коли там звичайно вiдпочивав Шептицький, то це було ще однiею пересторогою безпеки: поляки не ризикували щось робити проти Митрополита. «Пласт» вони поки що терпiли, але на Волинi вiн ось уже другий рiк пiд забороною.

Позаяк Григорiй Кандиба нiколи не був у «Пластi», його, звичайно, попервах дивувало, що вiн там робитиме помiж «новакiв» i «юнакiв»[7 - Вiковий подiл членства у «Пластi» передбачав чотири вiковi категорii: новаки (6–12 рокiв), юнаки (12–18 рокiв), старшi пластуни (18–35 рокiв) та пластуни-сеньйори (вiд 35 рокiв).

], але Мирон Ганiткевич заспокоiв його.

– Якщо точно, то ми потрапимо на таборування старших пластунiв, – говорив вiн. – І головне – на нас там чекае важлива зустрiч.

– Із ким зустрiч? – поцiкавився Василь Ваврук.

Вiн, виявляеться, також перебував у невiданнi щодо справжньоi причини iхньоi поiздки.

– І чого так далеко пертися? Це у чорта на болотi!

– Та тому i iдемо туди, що у чорта на болотi! Менше непотрiбних очей – бiльше безпеки!

До залiзничноi зупинки, пiсля якоi довелося йти пiшки, вони бiльше не говорили про справжню мету подорожi.

До самоi гори Сокiл iхали на декiлькох фiрах i навiть на автомобiлi, який невiдь-яким чином опинився у цiй мiсцевостi. А вже останнiй вiдрiзок дороги, особливо сам пiдйом на гору, довелося долати на своiх двох. На гору Сокiл до табору пiднiмалися вузькою кам’янистою стежкою, продовбленою у скелях декiлька рокiв тому, але перед тим як ступити на стежку, довелося замельдуватися старшому пластуновi, котрий тимчасово мешкав у будцi бiля пiднiжжя. Той повiдомив по телефону кудись вгору про гостей, отримав звiдтам «добро» i жестом показав на стежку, мовляв, вас чекають.

Пiдйом був важкий, а особливо це вiдчувалося з важкими плечаками[8 - Рюкзак.] за спиною. Попередженi Мироном Ганiткевичем, Григорiй з Василем запакували простирадла i коци. Все iнше вони знайдуть на мiсцi.

На полянi, куди пiднялися галичани, на кам’яних фундаментах стояли куренi, велика свiтлиця, допомiжнi примiщення.

Дещо збоку розташувався спортивний майданчик. Стiни споруд були з лiсу-кругляку; шпари мiж кругляком щiльно закритi мохом. Дах будинкiв був з дерев’яного гонту.

На кiнцi стежки iх зустрiв старший чоловiк з акуратними вусами i борiдкою. На вигляд йому було рокiв сорок.

– Я Іван Чмола – комендант табору, – представився вiн.

– Мирон Ганiткевич! Це Василь Ваврук i Григорiй Кандиба. Ми зi Львова, – вiдказав Ганiткевич.