Галицька сага. Майбутня сила

Роман Панас збiгав додому й невдовзi повернувся, несучи дверi. Ще недавно вони стояли у дровiтнi, а зараз валялися посеред гумна. Данила обережно поклали на дверi спиною доверху, четверо чоловiкiв, що самi отримали своi «законнi» сорок ударiв, швидко понесли непритомного Данила сiльською вулицею. Згорьовану Галину тримали пiд руки Орина та Варвара Нагiрна.

– Треба послати за Оленою Смоляр, – мовив Василь Вовк.

Жiнка Якова славилася тим, що лiкувала вiдварами та травами.

– Може, iх таке минуло!

І тут усi лише тепер зауважили, що серед них не було нi Смолярiв, нi Кандиб, нi Гутманiв.

(Як з’ясувалося пiзнiше, у полiцii були готовi списки тих, хто пiдлягав екзекуцii. Якiв Смоляр до них не потрапив лише тому, що був на державнiй службi гайовим, а оскiльки сама акцiя була направлена проти украiнцiв, то родина Гутманiв опинилася поза подiями. А Кандиби також отримали свое!)

– То б до ксьондза дати знати! – обережно мовила Феодора Вовк, i всi похмурнiли – про такий фiнал нiхто навiть не подумав.

Уже ближче до вечора картина дещо прояснилася, й вона була нерадiсною. У староствi, до якого належав i Перетин, не було жодного села, де не похазяйнували полiцейськi та улани. Не минула ця чаша i священника мiсцевого храму.

Про це розповiв перетинцям Якiв Смоляр. Вiн привiз жiнку Олену до Данила Солтиса й одразу поiхав за отцем Петром Лiсовичем. Йому було соромно перед сусiдами хоча б тому, що його оминула iхня доля. Якiв навiть не був проти отримати «своi» сорок ударiв, щоб не видiлятися вiд iнших.

Правда, його нiхто нi в чому й не звинувачував, а пiсля вiд’iзду полiцейських саме вiн став найбiльш потрiбний селянам.

Пiд’iжджаючи до плебанi, Якiв зауважив, що хрест, поставлений на спiльнi пожертви людей, сплюндрований i з нього збито напис украiнською мовою. Смоляр ще не встиг обуритися такому вандалiзму, як побачив, на що перетворилася ошатна оселя отця Петра. Все подвiр’я було бiлим вiд пiр’я. Подертi подушки та перини лежали пiд парканом.

Вражений побаченим, Якiв Смоляр застиг посеред обiйстя. Тут iз хати вийшов розгублений отець Петро, також весь у пiр’i, але було видно, що бiльшу частину його вiн вже обтрусив. За священником визирнули його дiти – Павлик та Софiйка, переляканi пережитим.

Привiтавшись, Якiв зiйшов з брички.

– Невже вас також, отче? – запитав вiн.

– Як бачите, Якове, цю чашу я випив також! – вiдповiв отець Петро. – Що у вас?

Якiв зам’явся.