Галицька сага. Невиправдані надії

Настоятелькою жiночого монастиря Згромадження сестер Пресвятоi Дiви була матiнка Досифея, або ж Ксенiя Солтис з Перетина. Петро Лiсович кожного разу молився за неi, дякуючи Богу за те, що навернув ii колись на шлях служiння. Щоразу буваючи у Кам’янцi, вiн знаходив час, щоб вiдвiдати милий йому монастир i перекинутися з iгуменею хоч декiлькома словами. Для неi отець Петро став духовним батьком, iгуменя завжди вiдзивалася про нього тепло i щоразу, коли заходила розмова про свое покликання, неодмiнно нагадувала про його вклад.

Тепер же жiночого монастиря у Кам’янцi немае, як, власне, i чоловiчого. Видно, нова влада все ж не зупинилася на звичайнiй заборонi церквi навчати i духовно лiкувати людей.

– І куди iх тепер? – запитав Петро.

– Жiнка не знала. А iгуменю прихистила до себе якась родина в Кам’янцi, – повiдомив Павло.

– Родина? – здивувався отець Петро. – Але Досифея не мае там родини! Хоча…

– Що?

Батько кивнув головою.

– Певно, то Андрiй Валько забрав до себе матiнку! – здогадався отець Петро.

 – Та й мiсце для неi там е! Про Марка так нiчого i не чути, як i про нашого Богдана, то й, видно, пригрiли у себе. Пригрiли й душевно, i вiд морозiв, бо куда ж iй зараз йти?

Павло встав з-за столу, пiдiйшов до пiчки i знову став грiтися:

– Тату, нам розказували страшнi речi, що творилося в москалiв зовсiм недавно! Не сотнi – тисячi навiть iхнiх православних священникiв вивезли до Сибiру i там вони й лишилися навiчно. Я не думаю, що нас мине ця чаша.

Вiн повернув голову до батька.

– Тату, чого ви не поiхали, коли можна було? – раптом запитав вiн. – Бо таки можна було?

Батько вiдповiв не одразу. Йому згадалися часи наприкiнцi вересня, коли нова влада тiльки-тiльки з’явилася на цих землях. Тодi справдi можна було майже безперешкодно перейти лiнiю, що розмежовувала радянську та нiмецьку частини вже колишньоi Польщi. (Кордоном ii назвуть декiлькома днями пiзнiше, коли у Москвi двадцять восьмого вересня В’ячеслав Молотов та Йоахiм фон Рiббентроп пiдпишуть Договiр про дружбу та кордони, яким остаточно розмежують подiл Польщi.

) Тодi Митрополит Андрей Шептицький переконав греко-католицьких священникiв залишитися зi своею паствою, а не рятуватися втечею. Лише декiлька сотень священникiв не послухали його. Переважна бiльшiсть залишилася. Залишився i Петро Лiсович.

– Ти знаеш, Павле, що у Римi е церква Домiне-Кво-Вадiс, – говорив вiн. – Їi поставили на тому самому мiсцi, де апостол Петро зустрiв Христа.