Манускрипт з минулого

Галина Василiвна Коломiець була найнебажанiшим варiантом в усьому, а в модульний тиждень i поготiв.

– Молодi люди, прошу врахувати, що найбiльшi винаходи та iдеi виникають саме у час змiн, – заспокоiв iх доцент. – Китайцi не дурнi були.

– Але вони говорили, що «не дай вам бог жити у часи змiн», – не вгавала настирна студентка.

Але Пшеничний знав, що вiдповiсти.

– Усi чомусь зупиняються саме на цьому виразi, але мало хто знае його продовження: «…i не скористатися iхнiми можливостями!» От я i побачу, як ви виконуете схiдну мудрiсть.

Ще запитання е?

– А можна з вами? – подав голос студент iз задньоi парти.

Студента звали Валентин Кузьма, i вiн узагалi був останнiм, кого б Пшеничний узяв iз собою на будь-яку конференцiю, не лише закордонну.

– Ну, якщо ти знаеш польську мову… – невпевнено почав доцент.

– Я розумiю, про що говоритимуть, – з готовнiстю вiдповiв Кузьма.

– Це, звичайно, похвально, ale czy rozumiesz polski na tyle dobrze, zeby nie byl potrzebny tlumacz?

Аудиторiею прокотився смiх.

– Давай домовимося наступним чином: ти пiдтягнеш навчання, добре здаси модуль, пiдучиш польську мову, а заодно й англiйську, дочекаешся мене з конференцii, i ми поговоримо про твою участь наступного разу.

– Так би одразу й сказали, що не хочете мене брати з собою, – ображено вiдказав Кузьма.

Це стало сигналом для того, щоб розходитися. Валерiй Пшеничний не став бiльше затримуватися. Вiн зайшов у деканат, залишив у секретарки потрiбнi папери i покинув будинок унiверситету.

До вiдправлення автобуса залишалося три години, а ще треба було заiхати додому, а потiм добиратися на автовокзал. Добре, що вiн приготував потрiбнi речi ще звечора, поскладав у велику дорожню сумку, котра за свiй короткий вiк побувала у доброму десятку краiн. Документи i квитки на автобус також чекали на нього.

Участь у конференцii, присвяченiй середньовiчнiй iсторii прикордонних земель Польщi та Украiни (тема його кандидатськоi дисертацii) стала можливою завдяки сприянню польського колеги Войцеха Вiхури.

Вони познайомилися на подiбному заходi у Словаччинi. Їхнi взаемини щораз натикалися на розбiжностi у тому, кому мае належати той чи iнший регiон. Валерiй Пшеничний був певен, що тепер нiхто перекроювати кордони не буде, але землi вiд Перемишля до Холма (причому вiн принципово вимовляв назви цих мiст на украiнський манер) е украiнськими.