Манускрипт з минулого

Натомiсть Вiхура подарував Пшеничному товсту i важку книгу з претензiйною назвою «Krecy» явно пропагандистського характеру, бо у нiй, окрiм звичних Львова з Кам’янцем-Подiльським, до польських мiст вiднесли Киiв i навiть Смоленськ.

Проте такi розбiжностi у поглядах на спiльну iсторiю не завадили iм обом залишатися друзями, сiм’ями iздити один до одного в гостi – у Львув i в Ряшiв.

Нашвидкуруч пообiдавши i попрощавшись iз дружиною та малим сином, Валерiй Пшеничний пiдхопив припасену сумку i попрямував до найближчоi автобусноi зупинки.

Закiнчення дня проминуло якнайкраще, навiть потрiбний автобус вiдправився з автостанцii лише на десять хвилин пiзнiше визначеного термiну. Одразу ж, як тiльки один iз водiiв забрав у пасажирiв квитки – а iхало до Польщi заледве п’ятнадцятеро людей, – Валерiй Пшеничний вийняв свiй ноутбук i написав Вiхурi, щоб чекав на нього приблизно опiвночi. Отримавши звичну вiдповiдь «Ок!», Валерiй заглибився у текст своеi доповiдi на конференцii. Той-таки Вiхура повiдомив його, що у заходi братиме участь професор Варшавського унiверситету Лех Особiнський, поруч з котрим сам Войцех здавався переконаним прихильником украiнськоi сторони.

На жаль, вiдносини мiж двома державами нагадували коливання маятника: часи вiдносного потеплiння чергувалися з прохолодою, ба навiть ворожiстю. Тепер настав саме такий час. Як завжди бувае у таких випадках, жодна зi сторiн не бажала помiчати злочини зi свого боку, але не пропускала такого з iншого. Звичайно, нi до чого хорошого це привести не може. Зрештою, саме такi конференцii й повиннi були сприяти порозумiнню, навiть якщо у них бере участь сам Лех Особiнський.

Автобус прибув на митницю вже затемна. Валерiй не любив перетинати кордон власним авто; надто багато часу тривав сам перетин. Автобусом було вигiднiше, адже вiн мав окремий коридор i прикордонники все ж розумiли, що вiн обмежений часом.

Ось i зараз лише якась година була потрачена на всi формальностi.

Поцiкавившись у Валерiя метою поiздки, миловидна жiнка у формi поставила у паспортi штамп i побажала щасливоi дороги.

Вiдстань, що залишилася до Жешува, проiхали за двi години, тому коли Валерiй Пшеничний зiйшов на автовокзалi, Войцеха Вiхури ще не було. Валерiй, звичайно, знав, де живе його колега, можна було взяти таксi й без пригод дiстатися на потрiбну вулицю, але цей варiант вирiшив залишити на крайнiй випадок. Наприклад, коли Войцех не з’явиться.