Манускрипт з минулого

Спантеличений почутим, Лютослав переводив погляд з одного спiврозмовника на iншого.

– У тебе е любка? – поцiкавився Тобiльський.

– Є! – пiдтвердив Лютослав i при цьому намагався вгадати, що зараз робить Благослава.

– Ти одружишся i народиш дiтей. Первiстковiсину передаси те, що почуеш тут, а вiн уже передасть своему сину. Запам’ятай: цей ланцюжок не мае перерватися нiколи! Повторюю – нiколи! Інакше на твiй рiд ляже прокляття.

– І зрозумiй – це не просто погроза, – продовжив Вар-ра. – На тобi i твоему родовi лежатиме вiдповiдальнiсть за долю Русi.

– І для всiх нас важливо, щоб це повернулося до нащадкiв Данила, – знову озвався Данило Тобiльський.

– Але ж княжих нащадкiв не залишилося! – розгублено вставив Лютослав.

– Це ти так думаеш! Як i Казимир! Як, за великим рахунком, i всi решта! У нас немае пiдстав переконувати iх у iхнiй неправотi.

Десь зовсiм недалеко хтось забив у дзвони.

– Казимир в’iхав у замок, – здогадався Теодор Варра. – У нас мало часу. Повторюю: у нас немае намiру вмовляти тебе, Лютославе!

– Не треба мене вмовляти, – заспокоiв його i Тобiльського юнак. – Я готовий. Куди менi подiти королiвськi регалii?

Тобiльський з Варрою усмiхнулися.

– Боюся, ти нас не зрозумiв, юначе, i це добре, – сказав Данило Тобiльський. – Регалii короля вже схованi в надiйному мiсцi. Тобi ми доручаемо зберiгати таемницю, де вони лежать.

Із цими словами Тобiльський прийняв переданий Варром скручений руркою пергамент.

– Бережи це бiльше своеi честi! Бережи до того часу, коли до тебе чи твоiх потомкiв прийде людина i зажадае вiддати цей документ iй.

– Як я ii упiзнаю? – запитав Лютослав, розглядаючи напис на вiдтиску.

«ДИМИТРІА ДЯДКА ПЕЧАТЬ»

Значить, староста також знае, зробив висновок юнак. Цей вираз розумiння на його обличчi зауважив i Тобiльський. Але вiн обмежився лише кивком голови.

– Його упiзнають за такою ж справжньою печаттю. Людинi, котра покаже тобi чи твоiм нащадкам печатку старости Дмитра Дедька, й належить вiддати цей пергамент.

– Ти знаеш дiм лихваря Уласа? – запитав Варра.

– Так.

– Пiдеш до нього i забереш те, що залишили йому ми. Покажеш ось цю каблучку. По нiй вiн упiзнае тебе.

Лютослав уже перестав будь-чому дивуватися i мовчки прийняв простягнутий перстень.

– Це все, що тобi треба знати.