Манускрипт з минулого

Головне, щоб у тебе були сини, котрим належить передати почуте тут, – закiнчив Данило Тобiльський. – А зараз, перед тим, як пiти, можеш будь-що запитати. Потiм можливостi вже не буде. Ми з боярином залишимо Львiв. У тебе е запитання?

Лютослав зам’явся.

– Ну?..

– Тiльки одне, але воно…

– Тебе цiкавить, чому ми з боярином Варром убили короля Юрiя, – просто сказав Тобiльський.

Лютослав широко вiдкрив очi. Саме це вiн хотiв запитати.

– Так от, ми його не вбивали… Так-так, не дивуйся. Нiкому з бояр не вигiдна смерть останнього, до того ж бездiтного короля, i не лише боярам.

Тобi вiдомо, що два роки тому у Вишеградi Казимир, маркграф Карл та угорський король також Карл вирiшили передати Руське королiвство Польщi, адже у Юрiя не було дiтей. Для нас чим пiзнiше помре король Юрiй, тим краще. Тому передчасна смерть правителя була вигiдна тiльки однiй людинi…

– Казимиру, – здогадався Лютослав.

– Так. Тому дивуватися нiчого, що вiн так швидко назбирав вiйсько i з’явився пiд стiнами Львова.

Ще?

Лютослав заперечливо похитав головою.

– Тодi йди. І знай: про те, що тут говорилося, нiхто не мае знати! Одночасно про таемницю, передану тобi, знатимуть тiльки двое: батько i син. Бiльше – нiхто!

Лютослав кивнув головою i покинув кiмнату. Опинившись на вулицi, вiн намацав пiд одягом таемничий пергамент i швидкою ходою попрямував до свого дому. Десь там, за стiнами Нижнього замку, староста Дедько передавав самовпевненому Казимиру ІІІ королiвськi регалii руських королiв. Лютослав не бачив обличчя польського короля, але мимоволi усмiхнувся.

Вiн знав, що незваний гiсть повезе до себе додому однi пiдробки.

Удома Лютослав зустрiв стривожену маму. Вона була не одна. З-за спини Лютослав зауважив не менш стривожений дiвочий погляд. Благослави. У юнака одразу пiднявся настрiй. Вiн широко усмiхнувся, i жiнки зрозумiли, що все гаразд…

Коли зсутенiло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру мiста, де тримав будинок лихвар Улас. Той з’явився у Львовi якихось чотири роки тому з цiлим мiшком дзвiнкоi монети.

На одну частину цих грошей Улас купив будинок бiля мiського ринку, а iншу, значно бiльшу, використав для обмiну. Звiдки прибув Улас до Львова, де вiн узагалi бував до того, залишилося таемницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговцiв на ринку поблизу не тямив, скiльки гривень можна отримати взамiн ста венецiанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, вiн не забував i про себе.