Галицька сага. Примара миру

Точнiшi вiдомостi про нього та адресу Басараб повiдомити вiдмовилася. Пошуки Кучми залишилися безрезультатними, отже, вiн не був реальною особою. Так була втрачена майже доба, поки вiн, комiсар Кайдан, зрозумiв, що зовнiшнiсть може бути оманливою. Що ж, вiн недооцiнив Басараб. Сьогоднi вже дванадцяте число – i результатiв нiяких. А нi, вже тринадцяте! Додому йти вже не мае сенсу. Переночуе тут.

Комiсар Кайдан так заглибився у читання, що не помiтив, як проминув час, i здригнувся, коли у дверi постукали й, не дочекавшись дозволу, зайшов Теодор Смольницький.

– Що таке? – грубо поцiкавився Кайдан.

– Пане комiсаре! Ви маете там бути… – пробурмотiв асистент.

– Де бути? – не зрозумiв Кайдан. – Говори яснiше!

– Камера номер сiм! Арештована Басараб…

– Що з нею?

– Вона… мертва!

– Курва мать! – вигукнув комiсар i, зiрвавшись з мiсця, вiдштовхнув ошелешеного такою поведiнкою Смольницького.

Той лише закрив за комiсаром дверi i швидкими кроками поспiшив за ним.

У камерi Кайдан побачив наглядача. Той з винуватим виглядом стояв праворуч вiд вiдчинених дверей i чекав, що скаже начальство. А комiсар забiг у камеру i став як укопаний. На залiзному лiжку лежало нерухоме тiло Ольги Басараб. На вiдмiну вiд того, яким стражденним воно було декiлька годин тому, зараз ii обличчя нарештi знайшло спокiй. Складалося перше враження, що жiнка просто спить, але великий досвiд комiсара пiдказував, що навiть не треба перевiряти наявнiсть пульсу.

Жiнка справдi була мертвою.

Погляд упав на стiну над лiжком. Два рядки, написанi кров’ю. Напевне, останне, що змогла зробити у своему життi арештована.

«Вмираю, замучена, помстiться! О. Басараб».

Та «За кров, за сльози, за руiну верни нам, Боже, Украiну!»

– Що будемо робити, пане комiсаре? – несподiвано запитав Смольницький, i Мiхал Кайдан здригнувся.

Але водночас прийшло рiшення дiяти негайно. Комiсар обернувся до наглядача.

– Це ти ii застав такою? – запитав.

– Так, проходив з перевiркою i… – винувато вiдказав той.

– Іще хтось бачив?

– Нi, нiкого немае. Один я…

Тут погляд комiсара впав на вишитий рушник, що лежав на столi. Рiшення назрiло миттево.

– Слухайте мене! Зараз прив’язуйте рушник до грат, вiшайте на нього цю дамочку i зачиняйте камеру, – розпорядився вiн. – Коли ти здаеш змiну?

– Через двi години, – повiв наглядач.

– Через двi години здаеш змiну i скоро йдеш додому.