Галицька сага. Велика війна

Федiр пiдхоплював снопи за жiнками i подавав на вiз батьковi, а вже той складав iх таким чином, щоб умiстилося якнайбiльше.

Робота кипiла. Григорiй одразу вiдзначив перевагу нiмецькоi молотарки, адже досi йому доводилося косити пшеницю косами, щоправда, стерня пiсля такоi косовицi виходила низька, не те що пiсля косарки, але таке «задоволення» могло затягнутися на тиждень. Мороз навiть подумував, що пiдготовленi звечора коси сьогоднi навряд чи знадобляться.

За якихось двi години, у час, коли iншi тiльки виходили на поля, вiз скидався на снiп’яну гору, i Григорiй вирiшив, що досить.

Семен якраз зробив чергове коло i зупинив коней.

– Єво! – покликав вiн. – Поiдь iз вуйком Грицем. Покажеш, куди скидати.

Жiнка з острахом подивилася на воза.

– Нi, я вже краще пiду пiшки, – сказала вона. – Щоб Хведьковi не було нудно. Заодно подивлюся, чи не встали дiти.

Семен не наполягав на своему, лише побачивши, як небезпечно погойдуеться старший Мороз на вершечку «гори», з тривогою уявив весь шлях до господарки.

Але Григорiй Мороз недаремно зажив слави саме своiм умiнням складати на воза снопи, тому тут нiяких несподiванок бути не могло.

Побачивши, що Ганна з Мартою ледве тримаються на ногах, вiн вирiшив дати iм, та й собi також, перепочинок, поки не повернуться iншi.

Його сестрi Ганнi скоро виповниться дев’ятнадцять рокiв, i за iнших обставин вiн як старший брат i глава сiмейства вже шукав би для неi якусь пару. Дiйсно, засидiлася вона у дiвках, але вираз обличчя сестри того дня, коли вона прощалася з Олексою Морозом, переконав Семена утриматися вiд такого кроку.

Три роки – не такий вже i великий строк! Повернеться Олекса – подумаемо про весiлля.

Семен подумки всмiхнувся. От тiльки чи вiдомо про це все самому жениху?

А дiвчата, не пiдозрюючи про думки Семена, присiли на незабранi снопи, щоб вiдпочити.

– Чула, цiсар оголосив вiйну? – поцiкавилася на три роки молодша Марта.

– Чула, – вiдповiла Ганна i, зиркнувши на брата, тихо запитала: – То що, тепер Олекса вже сьи нескоро верне?

Але Марта, пiдкована частими домашнiми розмовами, заспокоiла подругу.

– Олексi й так iще два роки служити, – казала вона. – А вiйна сьи кiнчи швидше. Вернеться твiй Олекса вчасно, не переживай!

– А я i не переживаю. Просто вже давно у нас не було вiйни, а Семко каже, що i його можуть забрати. Що ми з Євою зробимо самi?

– Не бiйся, подруго! Є мiй тато, та й Хведько ще замолодий для вiйська.