Галицька сага. Велика війна

На вiдмiну вiд них, Степан Бiлецький смiливо тримав Мотрю за руку i про щось тихо говорив. Видно, сказане ним було приемне дiвчинi, бо вона раз у раз весело смiялася. Двое iнших юнакiв – однолiтки Максим i Лука – йшли позаду, i саме вони почули за собою якийсь тупiт.

Заiнтригованi, хто б це мiг бути, зупинилися. Невдовзi з темряви виникли пiвдесятка темних силуетiв, з-помiж яких Левко упiзнав Федора Мороза й Андрiя Валька. Іншi трое не були жителями Перетина, але iх вiн неодноразово зустрiчав у недiлю бiля церкви.

Один iз них, Петро Лiсович, на даний час був спудеем духовноi семiнарii i зараз прибув у сусiдне село до батькiв на вакацii; ще один також вчився у семiнарii, був з села з-пiд Рави-Руськоi i часто приiзджав з Лiсовичем до нього додому. Левко вряди-годи зустрiчав його у недiлю i знав лише, що звуть того Юрiем.

– Ну, москалики, поговоримо? – перевiвши подих вiд швидкого бiгу, сказав Лiсович.

Вiн був активним – аж надто активним, як на Тому Бiлецького – прихильником мiсцевоi «Просвiти» i до нутра кiсток не приймав усього, що стосувалося москвофiльства.

Разом iз такими, як i вiн сам, симпатиками украiнства намагався всюди шкодити «москалям», щоправда, це не завжди завершувалося для нього самого успiхом.

– Що ви вiд нас хочете? – зухвало вiдповiв за всiх Степан Бiлецький. – Ми йдемо своею дорогою, ви йдiть куди йшли.

– А ми вже прийшли! – озвався Федiр Мороз.

– І навiть стрiли тих, кого шукали, – закiнчив Петро.

Лише тепер «переслiдуванi» зрозумiли, що без бiйки не обiйдеться.

– Що ви хочете? – спробував уникнути неминучого Максим.

– Небагато. Зараз ви палите вашу макулатуру – ми навiть прихопили з собою вогонь, i даете нам чесне слово, що бiльше не будете приходити до нашого села на такi збiговиська. Ми спокiйно розходимось i забуваемо вашi iмена, – пояснив Лiсович.

– А чому ми маемо вас слухати?

– Можете нас i не слухати, ваша справа, але повiрте, що ми однаково спалимо вашi книжки i бiльше вас не пустимо в село.

Але тодi вже просити будемо iнакше.

– З нами дiвчата! – озвався Левко.

– До дiвчат ми претензiй не маемо, – заспокоiв Петро.

– Як i до тебе, Левку! – мовив Федiр. – Можеш забирати Ксеню i вертатися додому. Там тебе батько чекае.

На свою бiду, Левко не повiдомив батька, куди зiбрався цього суботнього вечора, тому його трохи лякала майбутня розмова з ним. Незважаючи на своi двадцять, вiн усе ж таки побоювався важкоi ковальськоi руки старого Вовка.