Галицька сага. Велика війна

– Ходiмо! Вони нам не потрiбнi!

Бiлецькi швидким кроком перейшли вулицю i невдовзi зупинилися перед потрiбними дверима. Степан тут був уперше, зате батько без остраху вiдчинив iх i… вiдразу потрапив до рук озброених жандармiв. Це сталося так несподiвано, що нiхто не встиг навiть подати голос. Краем ока Тома помiтив, що таку операцiю жандарми провели i з його Степаном. Саме це змусило його хоч щось мовити.

– Що ви робите? – нарештi знайшовся вiн сказати.

– Прiзвище? Ім’я? Звiдки? – по-польськи запитав унтерофiцер.

– Бiлецький Тома. З Перетина, – вiдповiв Тома.

Унтер-офiцер вийняв аркуш, пройшовся по ньому очима i задоволено всмiхнувся.

– Є! Тебе заарештовано як ворога iмперii та агента ii ворога Росii, – повiдомив вiн.

З несподiванки Тома на якусь мить забув язика в ротi, а коли знову спромiгся говорити, його грубо перервали. Тим часом унтер-офiцер звернувся до Степана.

– Прiзвище? Ім’я? Звiдки? – повторив вiн.

– Це мiй син Степан Бiлецький, – повiдомив Тома. – Вiн привiз мене до Камiнки.

Унтер-офiцер переглянув список.

– Можеш iти! – сказав вiн, i жандарми вiдпустили Степана.

Той одразу кинувся до батька, але боляче отримав прикладом гвинтiвки у плече.

– Марш звiдси, шмаркачу! – крикнув старший. – А то передумаю i впишу тебе до всiх!

Розумiючи, що таке справдi може статися, Тома поспiшив заспокоiти сина.

– Їдь додому, Степане! – сказав вiн. – Не переживай – усе буде добре, i мене випустять! Їдь додому!

Оскiльки Степан Бiлецький усе ще не спiшив залишити будинок, один iз жандармiв йому «допомiг».

Степан опинився на вулицi. Лише тепер на його очах виступили сльози – гнiв поступився розпачу.

Вiн не помiчав нiчого, що вiдбувалося навколо. Все сталося настiльки раптово i безглуздо, що розум вiдмовлявся це сприймати. Степан не почув, як хтось торкнувся його плеча. Вiд несподiванки вiн вiдсахнувся.

Перед ним стояв Федiр Мороз.

– Що сталося, Степане? – тривожно запитав вiн i аж злякався вiд погляду односельця.

А той до болю стиснув губи, що вони аж побiлiли.

– То все твоя робота! – навiть не запитав, але ствердив Степан. – Почекай – ще вiдiллються вам нашi сльози!

– Ти про що, Степане? – не зрозумiв такоi дивноi перемiни в його настроi Федiр. – Я не розумiю, про що ти говориш? І де твiй батько?

– Де тато? – спробував усмiхнутися Степан, але це йому не вдалося.