Галицька сага. Велика війна

На жаль, останнi подii дещо применшили його оптимiзм, але Тома був певен, що сьогоднi вiн (та й не тiльки вiн) отримае всi вiдповiдi на такi сумнiви.

Напевне, щось подiбне думав i Степан, бо несподiвано запитав:

– Тату, а може, нам не варто нинi iхати до Камiнки?

– Чого це?

– Ну, вiйна з Росiею!

– Дурне! До чого тут ми? Невже ти гадаеш, що про товариство Качковського не вiдомо у Вiднi? Там не дурнi сидять. Якби ми хоч словом пiшли проти цiсаря, вже наступного дня нас би закрили! А так, як видиш, нинi нам сорок рокiв! Побачиш – там буде добре!

Не зчулись, як непомiтно минув час.

Уже в’iхавши у Кам’янку, Бiлецький одразу вiдчув, що мiсто живе мобiлiзацiею. Якщо минулих вiдвiдин тут панувала ейфорiя вiд звiстки про вiйну, то тепер у повiтрi був неспокiй. Будучи мiстом, у якому дислокуеться кавалерiйський полк, воно жило його життям i переживало, якщо там щось вiдбувалося. Зараз улани готувалися покинути своi касарнi та вирушити кудись до вiдомого тiльки вищим командирам мiсця на мапi. Крiм того, невеликi людськi потiчки стiкалися до залiзницi на пiвнiчнiй околицi мiста. Це мобiлiзований резерв пiхоти прямував до своiх полкiв.

Дивно, але, на вiдмiну вiд учорашнiх проводiв у тому-таки Перетинi, тут не було чутно жiночого та дитячого плачу. Видно, всiх резервiстiв Кам’янки було призвано й оплакано рiдними вчора, а сьогоднi мiсто заполонили чоловiки повiту.

Але перевiряти, чи так це насправдi, Тома Бiлецький не захотiв. Одразу повернув на вулицю, що вела до центру мiста i де стояв будинок товариства Качковського.

На вiдмiну вiд попереднiх вiдвiдин на звичному майданчику пiд липами вiльного мiсця вже не було. Увесь простiр було заставлено бричками та возами.

– Вже всi прибули! – скрушно похитав головою Тома Бiлецький. – Боюся, ми запiзнилися. Незручно буде прийти пiсля всiх!

Вiн повернув коней до лiвого краю, де мiж крайнiм возом i парканом iще залишилось одне мiсце якраз для його брички. Тома легко заiхав у вiльний простiр i задоволено всмiхнувся.

– Ходiмо, Степане! – зiскочив на землю батько. – А то, бачу, ми дiйсно прийдемо останнiми.

– Тату! – тихо сказав Степан.

– Що ще?

– Тут конi Морозiв!

Тома Бiлецький недовiрливо подивився на сина, потiм перевiв погляд туди, куди той показував. Вiн одразу впiзнав двiйко бiлих коней Грицька Мороза i лише тепер згадав, що Федько нинi також збирався до Кам’янки розвiдати, що iз Семком Кандибою.