Галицька сага. Велика війна

Власне житловий будинок мав вигляд довгоi збудованоi з дощок i вкритоi почорнiлими снопами соломи, рiдше гонтою, хати, що низькими вiкнами дивилася на пiвдень. Будiвля лiворуч здебiльшого була стайнею; праворуч була стодола. У декого навпроти хати траплялася дровiтня, але у бiльшостi людей дрова на зиму i просто для щоденного приготування iжi зберiгались у самiй хатi.

У цю майже iдилiчну картину лiтнього полудня двадцять дев’ятого липня увiрвався – спочатку тихо, неначе соромлячись самого себе, а потiм голоснiше – чужорiдний звук.

У ньому вгадувалося щось незвичайне, не чуте ранiше. Це було настiльки незвично, що замовкли навiть коники-стрибунцi, якi на лугах виводили безкiнечне цвiркотiння. Нечисленнi жителi, яких полудень застав на подвiр’ях, iз тривогою вдивлялися на пiвдень, звiдки линув незнайомий звук. Спочатку нiчого не помiтили, чи вiд того, що в очi слiпило гостре липневе сонце, чи джерело звуку було надто далеко. Тим часом незвичний звук наближався, ставав вищим, лякав своею невизначенiстю.

Майже на кожнiй господарцi люди покидали свою роботу i хто з цiкавiстю, хто з тривогою дивилися на пiвденне небо.

Почувши незвичний звук, iз другоi вiд лiсу хати вийшов господар. Це був уже лiтнiй чоловiк iз пишними вусами, в яких угадувалися сивi волосинки. Одягнутий вiн був звично для мiсцевих жителiв: на довгу, нижче колiн, сiру грубоi роботи сорочку надiтий полотняний сiрак iз бiлим вузьким комiром, пiдперезаний вузьким паском. Якщо мiсцевi зазвичай ходили босi, то чоловiк мiг похвалитися, правда, аж нiяк не новими чоботами, у м’якi халяви яких були заправленi темно-сiрi полотнянi штани.

Голову прикривав солом’яний бриль iз великими крисами, пiдiгнутими з бокiв догори.

У пошуках джерела незвичного звуку чоловiк пiднiс до очей долоню, намагаючись вiдсторонитися вiд полуденного сонця. Спочатку вiн нiчого не побачив, аж ось над сусiднiми хатами на небi з’явилася маленька темна цятка. Чоловiк навiть засумнiвався, що саме це може бути тим, що зацiкавило його, але бiльше нiчого на чистому вицвiлому небi не було – лише сонце i незвична цятка.

Невдовзi вона наблизилася настiльки, що можна було розгледiти певнi деталi. Невiдомий механiзм виявився напрочуд схожий на чорного крука, котрi, бувало, завдавали шкоди людським полям.

– Марто! Хведьку! – голосно покликав чоловiк. – Ану хутко до мене!

Із хати одночасно вибiгли юнак i дiвчина, настiльки схожi мiж собою, що вiдпадали будь-якi сумнiви, що це брат i сестра.