Галицька сага. Велика війна

Юнаковi було дев’ятнадцять рокiв, вiн був таким же високим, як i батько. Молодша на три роки сестра, що заледве сягала йому до плеча, мала приемне, майже дитяче обличчя.

– Гляньте на це диво! – знову озвався батько. – Скiльки живу – такого не видiв!

Дiти як за командою пiдвели голови догори. Об’ект iхньоi цiкавостi саме пролiтав над iхнiм обiйстям. Зiрке око Федора встигло розгледiти двох людей, що сидiли у чудернацькiй кабiнi, на крилах якоi чiтко впадав у вiчi малюнок австрiйського прапора.

Звук досяг найвищого рiвня, вiд чого навiть заклало вуха, i почав вiддалятися.

– А де Василь? Куди це шило сьи подiло? – запитав вiн.

– Не сердьтеся, тату! Василь iз хлопцями пiшли на рiчку. Казав, що принесе в’юнiв, – заспокоiла його дочка.

Тим часом за брамою з’явився сусiд Лука Солтис.

– Грицю! Там, за селом, ероплян скинув якiсь папери, – мовив вiн. – Хлопи послали малих, аби позбирали.

Гриць Мороз хвильку подумав, затим рiшуче попрямував до брами.

– Хведьку, ходiмо зi мною! Може, щось важливе, – сказав вiн. – А ти, Марто, постав на стiл обiд. Ми довго не будемо.

Так утрьох – обидва Морози i Солтис – рушили вулицею на пiвдень, куди вже стiкалися нечисленнi жителi села. Ще здалеку Гриць помiтив, що здебiльшого зiбралися лише чоловiки, серед них була одна жiнка, у якiй вiн упiзнав бездiтну вдову Орину. Зрештою, у цьому нiчого дивного не було. Рано поховавши чоловiка, Орина управлялася з господарством сама, нарiвнi з чоловiками, тому не дивно, що тi приймали ii як рiвну.

У декого в руках бiлiли якiсь аркушики. Чоловiки iх розглядали, про щось перемовляючись. Побачивши батька, пiдбiг, тримаючи в однiй руцi аркушик, а у другiй мокру наповнену торбу, наймолодший одинадцятирiчний син Василько. Напевне, вiн усе ж наловив обiцяних в’юнiв, про що свiдчили заляпанi багнюкою голi по колiна ноги.

– Ви бачили? – захоплено вигукнув вiн. – Єроплан пролетiв просто надi мною!

Напевне, саме такi слова говорили своiм рiдним усi хлопчаки, що спостерiгали за «еропланом» iз рiзних кiнцiв села.

Батько лише кивнув головою.

– Що це у тебе? – поцiкавився вiн.

Замiсть вiдповiдi Василь простягнув батьковi аркушик. Перше, що кинулося в очi, був портрет цiсаря, який молився. Здивований Гриць Мороз передав аркушик Федору.

– Ану почитай!

– Правильно! Хведьку, читай голосно, щоб усi чули! – озвалися з натовпу.

Федiр подивився на батька.

– Читай! – мовив той.