Поміж двох орлів

 – Сеньйор Амвросiй запропонував одну цiкаву iдею у плануваннi мiста, i ми ще не встигли ii обговорити.

– Не забудьте розповiсти менi, – нагадав Жолкевський.

– Авжеж!

З цими словами обидва архiтектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службi спочатку польного гетьмана, потiм львiвського каштеляна Станiслава Жолкевського, а пiсля того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла замiж за воеводу Івана Даниловича i переiхала до Олеська, за ii проханням з нею вiдправилась i сiм’я Хмельницьких.

Там Михайло був поставлений на посаду управителя усiх володiнь Даниловичiв. Ця обставина не зашкодила добрим вiдносинам мiж ним та гетьманом.

– Пан воевода вiдбуде з вами? – поцiкавився Михайло.

– Це наша спiльна справа, – вiдповiв Жолкевський. – Хоч у Яна своi проблеми, вiн, безумовно, вiдгукнеться на заклик його величностi. Хоч ви, мiй друже, й не палаете бажанням воювати проти одновiрцiв, все ж знаете, що наше життя вiддане Вiтчизнi.

Це честь вiддавати нiкому не гоже, а життя слiд – Вiтчизнi.

– Так. А як ваш Ян?

– Ян поiде зi мною. До наук вiн не надаеться. Напевне, у мене вдався. А коли дiзнався, що на вiйнi буде Владислав, сумнiви вiдпали – тiльки вiйна!

Михайло Хмельницький кивнув головою: вiн уже давно помiтив вiйськовий хист сина гетьмана.

– Тодi i Богдана вiзьму з собою, – сказав вiн.

Хмельницький хвильку подумав, потiм обережно запитав:

– А ви впевненi, що його величнiсть виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на вiйсько.

– Але ще сейм нiчого не сказав, – вiдповiв Жолкевський. – Звичайно, було б добре (i не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшавi поруч з сином-немовлям, але, боюся, партiя вiйни переможе.

– І що тодi?

– Важко сказати. Менi дуже не хочеться сунутися у московськi хащi, де можуть жити лише ведмедi i самi московити. Ви уявляете, як пiднесуть мою вiдмову воювати за короля тi ж Потоцькi! Та Стефан спить i бачить, як на мене опускаеться королiвська опала.

Нi, хоч i не люба менi ця вiйна, вiдмовитися я не можу.

Тим часом за вiкнами раптово потемнiло, i одразу линув дощ.

– Ну от i знайома жовкiвська погода! – усмiхнувся Хмельницький. – Нашi хлопцi змокнуть…

– Ну, це не найстрашнiше для них! Краще рости будуть.

Одночасно з цими словами за дверима почувся шум – це втекли вiд дощу сини.