Поміж двох орлів

З того дня пiдготовка новобранцiв стала такою iнтенсивною, що зовсiм не залишалося вiльного часу на щось iнше. Коли ж, здавалося, напруга досягла такого рiвня, що далi можна було сподiватися бунту, несподiвано все заспокоiлося: вiвторок, сьомого липня, став останнiм днем муштри, а наступного дня зранку усiх мiсцевих вiдпустили додому попрощатися.

Травневi дощi, що рясно напоiли землю, поступилися жаркому сонцю. Перебування надворi було схоже на лазню, а потiм, ближче до середини лiта, почалася спекота. Тарас Сопоха мучився у своему синьому з червоною пiдкладкою жупанi i чорнiй шапцi.

Червонi рейтузи щiльно прилягали до нiг, вiд чого тiло сильно пiтнiло. Єдине, що влаштовувало Тараса, були чорнi черевики – до того юнак улiтку ходив босонiж.

Тарас поспiшав додому. Вiд табору, де вiн прожив пiвтора мiсяця, до його села було не бiльше трьох верст, але додому жодного разу вибратися не вдавалося. Матiнка двiчi приходила пiд табiр, приносила щось поiсти. Командири завичай дивилися крiзь пальцi на таке, адже якоiсь шкоди вiд подiбних вiдвiдин вони не бачили.

Тарас не мав з собою аркебузи. По-перше, вона була важка i незручна, а, по-друге, сьогоднi абсолютно зайва. За всiею полишеною зброею пильнували гайдуки, що залишилися у таборi (декому до домiвок було дуже далеко).

Сопоха пiдiбрав довгi поли жупана, заправив iх за пояс i швидким кроком попрямував додому. Треба встигнути i вдома побути, i якусь нагальну роботу впорати, та ще й надвечiр у табiр встигнути повернутись.

Ось i його хата – старенька похилена халупа.

Упiзнавши господаря, з буди вибiг пес i кинув на нього. Почувши шум у дворi, у низьких дверях з’явилася ненька.

– Тарасе! – сплеснула вона в долонi i пiдбiгла до сина.

Юнак пригорнув матiр до себе. Лише тепер вiн вiдчув, як вiн за нею скучив i як важко лишати ii отак саму…

– Я й не сподiвалася, синку, що тебе вiдпустять… – втерла сльозу мати.

– Мамо, нас вiдпустили до вечора. Ми вирушаемо на вiйну.

Вiд почутого у матерi пiдкосилися ноги.

Тарас обережно всадовив ii на призьбi.

– Коли, синку?

– Завтра… Пiсля вiдправи в церквi вирушаемо.

Мати схлипнула.

– Ну чого ви, мамо? – заспокоював Тарас. – Зi мною нiчого не трапиться. Я ж там не один. Знаете, який у нас десятник! Нiкому в обиду не дасть. А пан гетьман обiцяв платити по двадцять злотих. Повернуся – спроможемось на нову хату. Може, знайду якусь дiвчину. Буде вам помiч.

– А…

– А за Мошка не переживайте! Вiн вас не посмiе зачипити.