Поміж двох орлів

І це не рахуючи повинностей, як-от робота на будiвництвi замку. Мiсцевий управитель Мошко (взагалi-то його звали Іцхаком, але прiзвисько так мiцно причепилося до нього, що нiхто й не згадав би справжнього iменi) помiтно вирiзнявся навiть серед своiх одновiрцiв. Вiн заставляв селян працювати на себе коли йому заманеться, вiдправляв у Жовкву на будову найбiльше хлопiв. Особливо розперезався Мошко пiсля того, як мiсцевий монастир покинули монахи. Вiн вiдiбрав у мiсцевого священика ключi вiд староi дерев’яноi церкви, i тепер, щоб охрестити, повiнчатися, поховати чи просто вiдправити службу, потрiбно було йти до жида за дозволом i ключами.

(Звичайно, йти не впорожнi, бо вiн може i вiдмовити.)

Тарас особливо потерпав вiд управителя. Те, що Марiя була вдовою, не звiльняло ii вiд повинностей. Спочатку Тарасова мати вiдробляла панщину сама, а коли хлопець пiдрiс, черга дiйшла i до нього (причому Мошко зробив по-своему: не зменшивши норму матерi, встановив таку ж ii синовi). Крiм того, час вiд часу хлопець вiдробляв i у мiстi.

Замок вiн будувати не встиг, а от парафiяльний костел вже пам’ятае його муки.

– А що Мошко? – знизав плечима хлопець. – Ярмарок встановив сам ясновельможний король, i нiхто, навiть Мошко, не може його вiдмiнити.

– Послухай, Тарасе, що я тобi скажу, – мовив Амвросiй. – Що робиться на руськiй землi, – сам бачиш. З кожним роком все гiрше i гiрше. Сьогоднi жиди не дають нам молитися так, як ми звикли. Завтра заставлять взагалi вiдмовитися вiд своеi вiри. Та де, вже заставляють.

Я вже мовчу про те, що за цей час встигнуть здерти з нас не те що три – сiм шкур. Треба щось робити…

– А що робити? – здивовано запитав Тарас.

Вiн був спантеличений цими словами монаха.

– Не забити ж управителя, врештi-решт!

– Боже борони! – перехрестився Амвросiй. – Це грiх, хлопче, навiть думати про таке.

– Тодi де ж вихiд?

– У церквi.

– Та вона ж закрита, i ключi у того ж таки Мошка!

– Я маю на увазi не церкву, побудовану людьми, але створену Господом, – вiдповiв старець i, побачивши, що хлопець не зрозумiв, додав: – Твое спасiння у чернецтвi.

– Ви пропонуете менi стати монахом?

– Спочатку, звичайно, послушником, а потiм уже й ченцем.

– Але я й не думав про це! – вiдказав Тарас.

– На все воля Божа… – вiдповiв монах. – П’ятдесят рокiв тому я також i гадки не мав, що прийму постриг. А воно бач, як склалося.

Тарас задумався, осмислюючи щойно почуту пропозицiю.

– Невже Мошко мене вiдпустить? – засумнiвався вiн.